У 1975 році у Гельсінкі відбулася важлива Нарада, в результаті якої був прийнятий Заключний акт про безпеку та співробітництво в Європі. Значення цього документа полягає в тому, що його підписали 35 держав Західної та Східної Європи (до яких приєдналися Сполучені Штати та Канада) та що він закріплює три великі групи принципів стосовно до-тримання безпеки, співробітництва та прав людини. Незважаючи на те, що цей текст не є договором, бо не був ратифікованим, він відіграє важ-ливу роль, зокрема, тому, що він закладає процедуру (так зване „продов-ження Наради”): держави, які підписали Заключний акт, вирішили періодично збиратися для спільного розгляду всіх проблем, що виника-ють у результаті введення в дію прийнятих принципів. Ці наради вели-кою мірою сприяють розвитку прав людини у країнах Центральної та Східної Європи, зокрема, в галузі свободи пересування, інформації та мислення; вони спричинили прийняття рішень щодо більш суворого до-тримання цих прав, які грубо порушувалися комуністичними країнами.

Нещодавня еволюція на Сході Європи по-новому тлумачить пробле-ми архітектури Європи. НБСЄ започаткувала новий етап свого розвитку з прийняттям її членами Паризької „Хартії для нової Європи”, підписа-ної 21 листопада 1990 року. Ця Хартія містить у собі більш конкретні зо-бов'язання держав-сторін у галузі прав меншин, вона пропонує нові про-цедури для забезпечення їх дотримання.

Весь попередній розвиток чітко встановив, що фізичні особи мають якість суб'єктів міжнародного правопорядку, необхідно лише продовжу-вати прогресивний рух, щоб права, які визнаються за ними, дійсно по-важалися та гарантувалися.

4. Міжнародні органи із захисту прав людини

Угоди держав, що передбачають право конкретного громадянина вимагати від своєї держави виконання міжнародно визнаних прав і свобод, підкріплюються міжнародними механізмами, створеними в рамках різ-номанітних міжнародних організацій.

Конституція України (ч. 4 статті 55) говорить: „Кож-ний має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод у відповідні міжнародні судові установи або у відповідні міжнародні організації, членом або учасником яких є Україна”.

Міжнародні органи із забезпечення і захисту прав людини (далі комітети з прав людини) створюються від-повідно до положень відповідних конвенцій. Комітети з прав людини складаються з експертів, які діють в особистій якості. У їхній склад входять громадяни дер-жав, що беруть участь у договорі, які володіють високи-ми моральними якостями і визнаною компетентністю в галузі прав людини. При цьому до складу комітету не можуть входити двоє громадян тієї самої держави. Члени комітетів обираються державами-учасницями договору (зазвичай на чотири року) на засіданні, що спеціально скликається (як правило, Генеральним сек-ретарем ООН).

У компетенцію міжнародних органів із захисту прав людини входить розгляд:

- доповідей держав-учасниць договору про зако-нодавчі, адміністративні та інші заходи, що прийма-ються ними для впровадження в життя зобов'язань,
котрі містяться в договорі;

- повідомлень держав-учасниць договору про те, що інша держава-учасниця не виконує своїх зобов'язань за даним договором;

- індивідуальних петицій (скарг) від осіб, які стверджують, що якесь з їх прав, зафіксоване у відповідному договорі, було порушено, і котрі вичерпали
усі внутрішньодержавні засоби правового захисту. Правом на розгляд скарг індивідів наділений: Комі-тет з прав людини, Комітет з ліквідації расової
дискримінації, Комітет проти катувань і деякі інші міжнародні органи.

Процедура розгляду індивідуальних петицій взагалі однакова для більшості комітетів. Отримавши пові-домлення про порушення якою-небудь державою прав індивіда, передбачених у міжнародному договорі, комі-тет повинен переконатися, що це ж питання не розгля-дається відповідно до іншої процедури міжнародного розгляду або врегулювання: особа вичерпала всі доступ-ні внутрішні засоби правового захисту (дане правило не діє, коли застосування таких засобів невиправдано затягується).

Комітет управі визнати неприйнятним будь-яке по-відомлення, що є анонімним або несумісне з положен-нями договору. Визнавши петицію прийнятною, комі-тет повідомляє відповідній державі, що протягом пев-ного терміну подає письмові пояснення, що роз'ясню-ють це питання і будь-які прийняті ним заходи. При цьому держава й особа, що направила скаргу, знаходяться перед Комітетом у рівних умовах.

Комітет у закритому засіданні досліджує повідомлен-ня особи, пояснення держави і повідомляє свої мірку-вання обом сторонам.

Рішення комітетів за індивідуальними скаргами юри-дично необов'язкові, проте держави виконують їх доб-ровільно, відновлюють порушені права особистості і при-водять своє законодавство і правозастосовчу практику у відповідність із міжнародно-правовими нормами.

Слід зазначити, що в рамках певних міжнародно-пра-вових угод засновуються універсальні і регіональні ме-ханізми контролю за дотриманням прав людини, що приводяться в дію відповідними міжнародними орга-нами й організаціями.

Комітет з прав людини ООН

Комітет з прав людини ООН створений на основі резо-люції Генеральної Асамблеї ООН 2200А (XXI) від 16 грудня 1966 року й у відповідності зі статтею 28 Пакту про громадянські та політичні права 1966 року і Факультативного протоколу до цього Пакту. Фактично Ко-мітет є самостійним міжнародним органом і склада-ється з вісімнадцяти експертів, що виступають в особи-стій якості. Члени Комітету обираються з громадян держав - учасниць Пакту терміном на 4 роки і мо-жуть бути переобрані. Кворум утворює присутність дванадцяти членів Комітету, а постанови Комітету прий-маються більшістю голосів присутніх членів.

Відповідно до Факультативного протоколу до Між-народного пакту про громадянські та політичні права 1966 року, держава - учасниця Пакту, що стає й учасницею Протоколу, визнає компетенцію Комітету приймати і розглядати повідомлення осіб, які стверджують, що якесь з їхніх прав, перерахованих у Пакті, було порушено. Отри-мавши повідомлення, Комітет повідомляє відповідній дер-жаві, що протягом шести місяців подає Комітету