Комісія розглядає письмові повідомлення держав - членів Співдружності про порушення прав людини. Вона також управі розглядати індивідуальні петиції.

Контрольні механізми в рамках ОБСЄ

У рамках ОБСЄ також є певні механізми контролю із дотримання прав людини, але з огляду на те, що чле-нами цієї організації є як європейські держави, так і держави Середньої Азії (республіки колишнього СРСР), ці механізми набувають міжрегіонального характеру.

Так, будь-яка держава - член ОБСЄ вправі запроси-ти в іншого члена організації інформацію з конкретно-го порушення прав людини. Причому відповідь на та-кий запит повинна бути відправлена не пізніше 10 днів із дня одержання запиту.

На прохання держави - члена ОБСЄ можуть також створюватися комісії експертів для розгляду певних питань і можливого сприяння у вирішенні проблем із прав людини на її території.

Керівна рада ОБСЄ, що складається з міністрів зако-рдонних справ держав - членів організації, бере участь у вирішенні спірних питань з проблеми прав людини. У 1992 році в рамках організації була заснована по-сада Верховного комісара у справах національних мен-шин ОБСЄ. Ця міжнародна посадова особа виступає в якості омбудсмена, що відстоює права національних меншин, а також займається розслідуванням окремих випадків порушення прав людини. Крім цього, у його функції входить виявлення ситуацій міжетнічної на-пруженості, що можуть створювати загрозу для миру, безпеки або відносин між державами - членами ОБСЄ, і сприяння їхньому якнайшвидшому врегулюванню.

5. Захист прав людини в умовах озброєних конфліктів

Гуманітарне право, діюче в умовах озброєних конфліктів, включає міжнародно-правові норми, що мають різне призначення. У широкому плані вони охоплюють всі питання захисту жертв війни, жертв озброєних конфліктів, як це визначено в Женевських конвенціях 1949 р., в Додаткових протоколах 1977 р. і в деяких інших актах, тобто питання розмежування комбатантов (законних учасників війни) і цивільного населення, розрізнення військових і цивільних об'єктів, захисту культурних цінностей, режиму військової окупації, поводження з військовополоненими, положення поранених і хворих, захисту цивільного населення.

Очевидно, понад усе стикається із змістом Загальної декларації прав людини, Міжнародних пактів про права людини і інших розглянутих вище документів питання про захист цивільного населення. Саме ці особи, як підкреслено у всіх Женевських конвенціях (ст. 3), „повинні при всіх обставинах користуватися гуманним обігом без жодної дискримінації з причин раси, кольору шкіри, релігії або віри, підлоги, походження або майнового положення або будь-яких інших аналогічних критеріїв”.

З цією метою забороняються: посягання на життя і фізичну недоторканність, включаючи жорстокий обіг, тортури і катування; взяття заручників; посягання на людську гідність; засудження і застосування покарання без попереднього присудження.

Особи, що протегують (цей термін застосовується саме до тих, хто користується заступництвом по значенню Конвенції про захист цивільного населення), згідно ст. 27 Конвенції, за будь-яких обставин мають право на пошану до їх особи, честі, сімейних прав, релігійних переконань і обрядів, звичок і звичаїв. Вони охороняються від будь-яких актів насильства або залякування. Додаткові протоколи 1977 р. встановлюють, що цивільне населення, а також окремі цивільні особи не повинні бути об'єктами нападів; забороняються також напади невиборчого характеру, тобто здатні уразити як військові, так і цивільні об'єкти (цивільних осіб) без відмінності.

Разом з тим допускається застосування відносно цих осіб таких заходів контролю або забезпечення безпеки, які можуть виявитися необхідними унаслідок війни.

Конвенція забороняє покарання осіб, що протегують за правопорушення, скоєні не ними особисто, а також колективні покарання, акти терору, репресії відносно цих осіб і їх майна.

Стосовно осіб, що протегують і які знаходяться на окупованій території, забороняються по яких би те ні було мотивам угін, депортування з цієї території на територію окупованої або будь-якої іншої держави. Допускається переміщення лише в межах окупованої території по міркуваннях військового характеру.

Держава, що окуповує, не може примушувати осіб, що протегують служити в його озброєних або допоміжних силах. Разом з тим вона може „направити на примусову роботу” (ст. 51), необхідну для потреб окупаційної армії або пов'язану з обслуговуванням, забезпеченням населення зайнятої місцевості.

Забороняється знищення рухомого або нерухомого майна, що є індивідуальною або колективною власністю, якщо це не є „абсолютно необхідним для військових операцій”.

Передбачається судова процедура винесення покарань за скоєні правопорушення при дотриманні процесуальних правил.

Задача.

Громадянину Дмитренку І.І. на роботі в державній установі не виплатили заробітну плату протягом двох місяців. Враховуючи, що Коституцією України та законодавством передбачено виплату за виконання робіт у повному обсязі і вбачаючи в цьому порушення своїх власних прав та свобод, як і прав на нормальний розвиток людини, Дмитренко І.І. подав скаргу до суду. Суд, розглянувши, прийняв рішення, що Дмитренко І.І. є постраждалим, і зобов’язав державну установу за наявності грошей виплатити йому заробітну плату. Незадоволений таким рішенням Дмитренко І.І. подав скаргу до міжнародних організацій, зазначивши, що його права та права його дитини порушені.

На підставі яких документів Дмитренко І.І. міг подати скаргу і в які установи?

Чи правильно зробив постраждалий, подавши скаргу до міжнародних органів?

Відповідь.

З умови задачі вбачається, що беззаперечно стосовно Дмитренка І.І. адміністрацією державної установи порушено його конституційне право на оплату праці, а відтак і на його нормальний розвиток, як людини в цілому.

Але вказане право крім того передбачене також і в Кодексі законів про працю України.

Таким чином, в-першу чергу, відносно нього порушені норми саме трудового законодавства. Тому при вирішенні цієї задачі