зберігання завдало йому якоїсь шкоди. Якщо ж депозита-рій втратив річ, передану йому на зберігання, депонент має право на позов асtіо depositi directa. За цим позовом завдані збитки покриваються в одинарному розмірі. Як-що ж такий поклажеприймач доводить справу до того, що віддану на зберігання річ доводиться вимагати через суд, додатковим покаранням для нього настає іnfamіа. Це справедливо, оскільки, ухиляючись від повернення дові-реної речі, поклажеприймач порушує довір'я, fides, а це безчестить людину. Збитки компенсуються у подвійному розмірі, а для зберігача додатково настає infamia - без-честя, у разі, якщо поклажа була здійснена під час нещас-ного випадку (depositium miserable) - заколоту, пожежі, загибелі корабля, коли власник речі, переданої на збері-гання, внаслідок скрутного становища не мав змоги виби-рати депозитарія на свій розсуд. Вважалося, що такий де-позитарій винний у більшій мірі, оскільки скористався чужим нещастям.
Ульпіан звертає увагу ще й на той факт, що, вибравши в нормальній ситуації собі контрагента власноручно (fidem elegit), поклажедавець сам до певної міри винний, якщо ця довірена особа виявиться негідною довір'я. Тому справедливо, що відповідальність настане в одинарному (а не подвійному) розмірі. Поклажа під час нещасливого випадку має статус спеціального виду зберігання.
Такий статус мають також секвестр, а також передача на збереження родових речей. Секвестром називається передача спірної речі третій особі з умовою її повернення (разом з плодами) тій особі, яка виграє спір. Передача на зберігання родових речей з умовою їх повернення у тій же кількості і якості має суттєву відмінність від договору по-зики. Вона, на відміну від позики, укладається в інтересах поклажедавця. Отже, по-перше, неможливо вимагати від-сотки, а, по-друге, можна висунути позов проти депозита-рію у випадку, якщо він починає користуватися чужою річчю і отримувати від неї плоди.
З часом почало допускатися і таке зберігання, коли, за взаємною домовленістю сторін, зберігач міг користуватися довіреними речами і навіть витрачати довірені речі на влас-ні потреби, беручи на себе ризик випадкової їх загибелі.
Тут відмінність від договору позики полягала в тому, що таке зберігання (воно дістало назву неправильного - irregulare) здійснювалося в інтересах депонента. Перші згадки про неправильне зберігання знаходимо відносно рано, ще в працях юриста Алфена (І ст. до н. є.).
Якщо ж мало місце зберігання речей за оплату, то це був уже не договір зберігання, а поклажі. Умови його (крім оплатності послуги) принципово не відрізнялися від договору зберігання.
Договір застави (contractus pigneraticius) полягав у тому, що заставодавець передавав заставотримачу річ для забезпечення боргу на умовах, що ця заставлена річ буде повернена в момент сплати боргу чи припи-нення застави. Спершу кредитор мав тільки моральний обов'язок повернути заставлену річ, але згодом борж-ник отримав спеціальний позов actio fiduciae для ви-требування своєї речі після погашення боргу. Звідси - фідуціарна застава, тобто застава, основана на довір'ї.
Договір застави двосторонній. Заставотримач зобов'я-заний дбайливо поводитися із заставленою річчю, а, якщо вона дала плоди, то після виконання зобов'язання пере-дати їх заставодавцю. Заставотримачу забороняється екс-плуатувати корисні якості речі для власних потреб.
З грецьких правових систем римське право запозичи-ло т. зв. antichresis - антихрезу, форму закладу, у якій кредитор одержує право мати прибутки від застави.
Якщо заставодавець несвоєчасно виконав зобов'язання, заставотримач має право продати річ за середньоринковою ціною, стягнути з отриманої суми борг, а решту зо-бов'язаний повернути заставодавцеві. У разі виникнення можливих спорів щодо застави заставодавцю надано по-зов actio pigneraticia, а заставотримачу - асtiо ріgneraticio.
Консенсуальні контракти
Дана група договорів виникла дещо пізніше, з розвит-ком товарно-грошових відносин у Римській республіці. Обмін товару на гроші міг відбуватися не негайно. На-приклад, виникала потреба продати зерно врожаю на-ступного року чи отримати наперед оплату за ще не створену річ. У такому разі укладався певний договір, який вимагав свого правового захисту. Старе право XII Таблиць робило набувача власником лише після без-посередньої передачі товару, часто після виконання пев-них формальностей (манципація). Консенсуальні конт-ракти встановлювали юридичні наслідки з моменту укладення і оформлення угоди.
Типовим прикладом консенсуального контракту став договір купівлі-продажу (emptio-venditio). Продавець (venditor) бере на себе зобов'язання передати покупцю (еmptor) певну річ у власність, а покупець - сплатити визначену ціну. Момент укладення угоди, момент пере-дачі речі і момент передачі грошей за річ можуть і не збігатися у просторі і часі, сторони можуть довільно на свій розсуд обумовити терміни виконання взаємних зо-бов'язань.
Об'єктом договору виступає товар. Товаром є речі, не вилучені з обігу,- індивідуальні чи родові, власні чи чу-жі (крім крадених), і навіть речі, які ще тільки мають по-явитися.
У випадку договору купівлі-продажу майбутніх ре-чей (наприклад, врожаю наступного року) ризик випад-кової загибелі речі з моменту укладення і оформлення угоди покладався на покупця, але за основу бралася до-бросовісність продавця. Наприклад, якщо проданий врожай ще у посіві гинув від повені, розглядалося, чи справді продавець зробив усе, щоб цьому запобігти. Як-що ж договір купівлі-продажу майбутньої речі укладався у вагових одиницях (талантах чи ін.), а врожай перед-часно гинув, то така угода вважалася недійсною.
В угодах купівлі-продажу ціна обов'язково виражалася у грошовій сумі (бо при обміні речі на річ контракт по-трапляв до 5-ї групи т. зв. безіменних контрактів) і мог-ла суттєво відрізнятися від існуючих цін на аналогічні речі. Часто гуртові покупці користувалися скрутним становищем селян чи ремісників і нав'язували їм різко занижені ціни під майбутню продукцію.
Pentium iustum - так у римському праві називалася «справжня ціна», яка служила орієнтиром при оформ-ленні угод