Виробило римське право і поняття pretium affectionis - тобто т. зв. любительської ціни, яку колекціонер міг сплатити за предмет свого інтересу. Відмінність її від «ціни справжньої» не могла служити підставою для подальшого оскарження договору купівлі-продажу повно-літнім набувачем або його спадкоємцями.

Продавець обов'язково повинен був бути власником (не злодієм, не неправо- чи недієздатним тощо), оскільки лише власник міг передати право власності на річ. Про-давець ніс відповідальність за евікцію, тобто гарантував, що ніхто не відсудить придбану річ у покупця. У разі, якщо покупець був змушений повертати річ її справж-ньому власнику, продавець такої чужої речі відшкодову-вав усі збитки, що їх зазнав покупець, і додатково ніс відповідальність за незаконно продану річ. На покупця лягав обов'язок у разі судового спору з можливим влас-ником речі представити суду її продавця. Цим заходом намагалися запобігти скупці краденого за півціни у сум-нівних випадкових продавців. Продавець не ніс відпові-дальності за евікцію, якщо: а) про це була окрема угода з покупцем (Луцій знайшов сумнівну - викинуту чи загуб-лену - річ і продав її Муцію, чесно попередивши, що статус речі й її можливий власник невідомі); б) якщо річ продавалася, щоб внести гроші у гру чи заплатити про-граш, і покупцеві про це було відомо.

Покупець мав право з часом відмовитися від договору або від сплати повної суми, якщо річ не відповідала ха-рактеристикам, наданим їй продавцем. Продавець звіль-нявся від відповідальності, якщо міг довести, що дефек-ти речі були відомі покупцеві або могли бути легко виявлені при зовнішньому огляді. В обов'язки продавця входила передача речі в обумовлений строк у вказаному місці.

Як уже зазначалося, відповідальність за випадкове пошкодження чи загибель речі з індивідуальними озна-ками з моменту укладення угоди до моменту фактичної передачі речі ніс покупець, оскільки він де-юре ставав її власником. Проте в посткласичний період ця відпові-дальність була перекладена уже на продавця.

Договір наймання (locatio-conductio) - ще один дого-вір з групи консенсуальних контрактів. За певну плату наймодавець надає наймачеві у користування якусь річ (раб також вважався річчю) або працю вільної людини. Договір цей двосторонній, рівний. Існували три види до-говору наймання: а) наймання речей (locatio-conductio rerum); б) наймання робочої сили вільної людини (locatio-conductio operarum); в) замовлення або підряд (locatio-conductio operis). Договір вважався укладеним, якщо сторони домовилися про предмет замовлення, строки виконання і ціну даної послуги.

Договір наймання речей полягав у тому, що наймо-давець (locator) надавав наймачу (соnductor) у тимча-сове користування певну річ за певну плату. Ця річ не обов'язково повинна бути власною (наймач речі, на-приклад, будинку, міг у свою чергу передати її - усю чи частинами - у піднайм, часто навіть без відома власни-ка), але обов'язково - не вилученою з обороту (так, не можна було надати у винайм предмети релігійного культу). Термін дії договору встановлювався контр-агентами.

Обов'язки наймодавця: вчасно надати річ у справному стані; нести відповідальність за приховані дефекти речі; здійснювати у разі потреби ремонт речі; сплачувати по-датки. Він повертав наймачеві усі необхідні і корисні витрати на здану у винайм річ. У свою чергу, він мав право: вимагати у наймача бережливого поводження з річчю, своєчасної сплати домовленої суми, своєчасного повернення речі цілісною і неушкодженою.

Обов'язки наймача: своєчасно сплачувати платню за користування, повернути річ після завершення строку цілісною і неушкодженою. Мав право передати річ у ко-ристування третій особі, якщо тільки про це не було спе-ціального застереження в договорі; вимагати від наймо-давця повернення своїх затрат, викликаних господарсь-кою необхідністю (зрозуміло, якщо у винайм здавалися тварини чи раби, витрати на харчування покладалися на наймача). Наймач відповідав за усяку вину, включаючи і culpa levis, що призвела до втрати чи погіршення речі, але не за саsus чи vis maior.

Договір найму припинявся (крім закінчення визначе-ного терміну): а) за взаємною згодою сторін; б) за заявою однієї зі сторін, якщо строк найму не був визначений у договорі; в) якщо надана річ виявлялася непридатною до користування; г) у випадку неналежного поводження з річчю з боку наймача. Наймодавець чи наймач не могли в односторонньому порядку припиняти без вагомих під-став дію договору, оскільки це могло завдати збитків контрагенту.

Договір особистого наймання (locatio-conductio operis) зводився до того, що підрядчик віддавав у розпоря-дження наймача свою робочу силу. Договір значного поширення не набув - римляни вважали, що людина, яка працює за плату, хоч і є юридично рівноправною, повні-стю вважатися вільною не може.

Договір підряду (locatio-conductio operis) - підряд-чик береться за певну плату виготовити для замовника певну річ. План роботи розробляється підрядчиком са-мостійно. Замовник надає матеріал (якщо матеріал на-лежить підрядчику, то, за правом Юстиніана, це не під-ряд, а купівля-продаж), він же висловлює свої побажан-ня щодо готової речі. Підрядчик несе відповідальність за усяку вину, навіть culpa levis. Ризик випадкової заги-белі речі аж до її передачі замовнику лежить на підряд-чику. Якщо виконати підряд завадив casus, відповідаль-ність підрядчика не настає, але він має право вимагати оплати лише фактично виконаної роботи. Про будь-які зміни в умовах договору (відступ від первісного проек-ту, здешевлення чи подорожчання будівництва) підряд-чик повинен був інформувати замовника і діяти далі тільки з його згоди. Для захисту своїх прав сторони ма-ли позови: підрядчик - асtіо lосаtі, замовник