Договір доручення (mandatum) - довіритель (mandator) доручав іншій особі - довіреному (procurator) вико-нання певних дій чи послуг. Договір доручення вважався безоплатним, тому не принижував честі і достоїнства виконавця, як договір особистого наймання. Довіритель був зобов'язаний повернути усі витрати довіреного, також встановлювалася практика виплати подяки за успішно виконане доручення. Така подяка називалася гонораром і, на відміну від жалування найманця, вва-жалася навіть почесною. Гонорари були основним дже-релом існування осіб т. зв. вільних професій, зокрема адвокатів.

У римському процесуальному праві адвокат, який мав юридичну освіту, захищав свого клієнта як перед прето-ром під час попереднього слідства, так і перед суддею. Посада адвоката в республіканський час офіційно не оплачувалася, а в імператорську епоху законом був вста-новлений максимальний гонорар в 10 тис. сестерціїв.

Предметом договору доручення були дії юридичного характеру - укладання правочинів, виконання процесу-альних дій, а також інші послуги, що вимагали особливої кваліфікації,- ведення торгівлі, представництво на збо-рах тощо. Доручені дії повинні були бути фізично мож-ливими, дозволеними законом, не суперечити суспільній моралі. Довіритель міг відмовитися від виконання пос-луг - або ще до початку активної діяльності довіреного, або в разі незадовільного виконання. У цьому останньому випадку усі витрати довіреного повинні бути покриті, але довіритель має проти такого довіреного прямий по-зов - асtіо mandati directa. Довірений може відмовитися від виконання доручення відразу, або в процесі роботи - якщо тільки це не завдасть шкоди довірителю. Викону-вати доручення довірений має, керуючись інструкціями довірителя. Він може передоручити справу третій особі, але у такому випадку зберігає повну відповідальність за можливі збитки довірителя.

Договір товариства (societas) - консенсуальний до-говір, за яким учасники-sосіі об'єднувалися для досяг-нення певної господарської мети. Договір базувався на взаємній впевненості в порядності його учасників. Вста-новлювалася спільність майна - усього, що належала чле-нам товариства (наприклад, домовленість братів-спадкоємців не дробити отримане у спадок господарство), чи тільки того, яке вимагалося для спільного ведення зазна-ченої господарської діяльності. Розміри внесків могли бути рівними або ні, грошовими, майновими тощо. Встановлювалося товариство на певний строк або без-строково.

Кожен з членів мав право вимагати покриття власних затрат на корисні і необхідні витрати, здійснені ним для потреб товариства. За випадкову загибель чи пошкодження спільного майна усі члени societas несли солідарну від-повідальність. Пошкодження або втрата майна внаслідок несумлінності або конкретної вини співучасника товари-ства передбачали його індивідуальну відповідальність.

Припинялося товариство: а) за рішенням членів; б) у ви-падку повної втрати майна; в) досягнення мети госпо-дарської діяльності (наприклад, товариство укладалося для разової спільної торговельної експедиції в Єгипет); г) смерті одного чи кількох членів. Розпад товариства призводив до поділу спільного майна; спори, які виника-ли при цьому, регулювалися позовами асііо соттипі сНуісіишіо.

Безіменні контракти

Безіменні контракти належать до т. зв. 5-ї групи, з'явилися вони (і отримали правовий захист) набагато пізніше від перших чотирьох груп - десь у І ст. н. є. За кодексом Юстиніана, усі вони зводяться до таких чоти-рьох підгруп:

а) Do ut des - «даю, щоб ти дав» - передаю право власності на свою річ, щоб ти передав мені право власності на іншу річ (договір міни);

б) Do ut facіаs - «даю, щоб ти зробив» - передаю право власності на річ в обмін на послугу;

в) Fасіо ut des - «роблю, щоб ти дав» - певна моя дія на твою користь в обмін на право власності на твою річ;

г) Fасіо ut facius - «роблю, щоб ти зробив» - певна дія на твою користь в обмін на дію на мою користь.

Характерна риса позовного захисту за контрактами п'ятої групи: сторона, яка виконала своє зобов'язання, мала право вимагати від контрагента, який свого зобо-в'язання не виконав, не тільки виконання умов контрак-ту, але й повернення усіх, пов'язаних з угодою, затрат як незаконного збагачення іншої сторони. Наприклад, Луцій передав Муцію барана в обмін на зобов'язання відремонтувати дах будинку. Якщо Муцій ігноруватиме свої обов'язки, то за рішенням суду його зобов'яжуть не тільки відремонтувати домовлений дах (точніше, сплати-ти суму ремонту - кондемнація виносилася у грошовій формі), але й повернути отриманого барана (чи грошо-вий еквівалент) - як незаконне збагачення.

Найпоширенішим серед договорів цієї групи був до-говір міни (do ut des). Речі, передбачені для обміну, по-винні були бути рівноцінними. Діяло правило евікції, тобто відповідальності відчужувана перед набувачем за гарантування свого дійсного права власності на переда-вану річ.

3.Пакти і квазіконтракти

Правило римського права ex nudo pacto obligatio non nascitur або nuda pactio obligationem non parit довгий час існувало як один з основних принципів в питаннях встановлення договірних зобов'язань. Для створення договірного зобов'язання було необхідно, щоб договір полягав формою, наказаної правом. Угоди сторін, що укладаються поза рамками наказаних форм, вважалися nuda pacta, або голими, незахищеними пактами, тобто юридично недійсними угодами.

Санкціонування консенсусних договорів було істотним відступом від згаданого правила. У зв'язку з тим, що консенсусні договори були одними з найважливіших договорів зобов'язального права, правило nuda pactio obligationem non parit було поставлене під сумнів. Втім, римське право не зупинилося на цьому. Потреби правового і економічного обороту вимагали подальших відступів від того, що зобов'язання за угодою можуть встановлюватися лише в наказаній формі. Претори, юристи і імператори, задовольняючи потреби поточної практики, заснували безліч угод або пактів, за якими признавалася можливість правового захисту. Пакти з визнаним правовим захистом, що стали з того часу джерелом зобов'язань, на відміну від незахищених пактів,