Звичайні (поточні) закони - це всі інші закони, що приймають-ся парламентом у межах його компетенції.

Слід зазначити, що кодекси та звичайні (поточні) закони ма-ють однакову між собою юридичну силу, меншу від юридичної сили конституції та конституційних законів.

Підзаконні акти - це правові акти, що видаються уповноваже-ними на те суб'єктами (президентом, кабінетом міністрів тощо) на основі законів і для виконання їх. Усі без винятку підзаконні акти мають меншу юридичну силу, ніж будь-який закони, і не мо-жуть суперечити їм. В іншому разі підзаконні акти визнаються недійсними і з моменту свого прийняття підлягають скасуванню.

Правові договори - це добровільні й узгоджені рішення двох чи більше сторін, які містять правові норми (міжнародно-правові угоди, колективні угоди).

Правовий звичай - це правило поведінки, що складалося сти-хійно протягом тривалого часу і стало звичкою людей, визнається і охороняється державою. Правовими стають ті звичаї, в яких за-цікавлена більшість населення регіону чи країни. Держава визнає такі правила як загальнообов'язкові для всіх суб'єктів, які підпа-дають під їх дію, а також забезпечує їх виконання за допомогою державного примусу. Прикладом правового звичаю є те, що пер-ше засідання новообраної ради до обрання її голови відкриває і веде найстарший за віком депутат. Правові звичаї мали поширен-ня як джерела права в давні часи, а в сучасних національних пра-вових системах, за винятком ряду країн Африки та Азії, вони ма-ють обмежене застосування.

Судовий чи адміністративний прецедент - це рішення по кон-кретній юридичній справі, яке виносить судовий чи інший компе-тентний орган держави (посадова особа) і яке стає обов'язковим для вирішення подібних справ у майбутньому. Правовий преце-дент застосовується тоді, коли мають місце прогалини в правово-му регулюванні чи є потреба в юридичній кваліфікації конкретних обставин, а за судом чи іншим органом держави визнається право на правоутворення, тобто офіційне формулювання право-вих правил. Судовий прецедент як форма права властивий англо-саксонській правовій системі (Англія, США, Індія).

В сучасній західній юриспруденції, що розвинулася в руслі філософського ідеалізму, як спільної для європейців пра-вової філософії, ми не знайдемо чіткого поділу джерел права на матеріальні і формальні (як це мало місце в історико-матеріалістичному вченні про джерела права). Не на такому поділі зосереджена методологічна увага. Західні правники щонайперше ведуть мову про різність і ієрархію джерел пра-ва4.

1.3. Вдосконалення форм права в Україні.

Основним Законом України є її Конституція, яка була прийнята на засіданні Верховної Ради України 28 червня 1996 р. Ця подія зак-лала основи правової бази подальшого розвитку законодавства, яке повинно було створити надійне правове забезпечення економічно-го, політичного, соціального та духовного розвитку громадянсько-го суспільства, формування незалежної, демократичної, соціальної, правової держави, захист прав людини і громадянина як найвищої соціальної цінності5. Це зумовлено тими особливими ознаками, які властиві лише Конституції, а саме : здатність регулювати основні сторони державного, суспільного життя та передбачати процес пра-вового, в тому числі і законодавчого регулювання, шляхом його стимулювання і спрямування; наявність найвищої юридичної сили; юри-дичне закріплення фактичної влади народу в державі; визначення принципів правового регулювання; забезпечення внутрішньої єдності норм національної правової системи і ефективності право-вих зв'язків з правовими системами інших країн; гарантування сво-боди особи і визначення взаємовідносин влади і особистості.

Відповідне підвищення рівня правової врегульованості суспіль-них відносин потребує впорядкування системи діючого законодав-ства, що передбачає одночасне оновлення системи законів шляхом прийняття нових та удосконалення існуючих нормативно-правових актів. Крім того, необхідно зазначити, що конституційний процес не завершився з прийняттям Конституції, оскільки окремі її поло-ження вимагають удосконалення, тому що виявилися прогалини, які неможливо ліквідувати звичайними законами. Реалізація ж окремих її положень засвідчує необхідність внесення змін і доповнень до ок-ремих розділів і статей. Головним напрямом вдосконалення Кон-ституції є внесення змін до тих її розділів, що стосуються правового статусу Верховної Ради України, більш чіткого визначення її ролі у здійсненні установчих та контрольних функцій.

Необхідно зазначити, що з моменту проголошення незалежності в Україні була прийнята дуже велика кількість нормативно-право-вих актів, що було зумовлено потребою здійснення в державі гли-бинних економічних перетворень, формування ефективної націо-нальної економіки, підвищення рівня законності і правопорядку, забезпечення реальних гарантій реалізації прав і свобод людини і громадянина. Крім того, як показала практика минулих років, з кожним днем зростає потреба адаптації національного законодав-ства до законодавства країн Європейського Союзу.

Таким чином, правове забезпечення побудови демократичної, соціальної та правової держави зумовлює реформування всієї пра-вової системи України, насамперед її законодавства. До конкрет-них недоліків чинного законодавства можна віднести: невизначеність пріоритетності в прийнятті законодавчих актів, величезну кількість змін і доповнень, переважно до законів, прийнятих уже після прого-лошення незалежності; нестабільність та внутрішню суперечливість законодавчих актів і окремих їх норм щодо регулювання тих або інших суспільних відносин; диспропорцію у співвідношенні законів та підзаконних нормативно-правових актів; недостатню наукову обґрунтованість частини законодавчих актів, їх декларативність і безадресність; відсутність у багатьох законах механізмів реалізації, не-дооцінку питань, пов'язаних з практичною реалізацією прав і свобод людини і громадянина.

З метою усунення зазначених недоліків Інститутом законодав-ства Верховної Ради України у 1996 р. була розроблена Концепція розвитку законодавства України на 1997-2005 рр. Її основною метою є сприяння Верховній Раді України у здійсненні її законо-давчої діяльності на плановій основі, у системній, логічній послідов-ності з урахуванням відповідних пріоритетів і перспектив розвитку законодавства нашої держави.

На сьогодні практика законотворчої діяльності довела, що прий-няття закону - це складний багатостадійний процес, який потребує залучення висококваліфікованих фахівців. Крім