3 вересня 1957 року губернатор Арканзасу Орвал Фаубус рішуче відмовився забезпечити виконання судового рішення. Викликавши національних гвардійців свого штату, він розташував їх навколо центральної середньої школи Літл-Року і наказав не допускати на її територію дванадцять
чорношкірих учнів. Після низки юридичних маневрів 20 вересня
федеральний суддя заборонив губернатору і національним гвардійцям
втручатися в процес інтеграції навчання в центральній середній школі.
Фаубус поставив під сумнів повноваження федерального суду.

Ранком у понеділок 23 вересня величезна юрба расистів силоміць спробувала перешкодити процесу десегрегації в центральній середній школі Літл-Року. Його мер Вудроу Вільсон Манн у відповідь на це звернувся по допомогу безпосередньо до президента Ейзенхауера, який був змушений віддати наказ генералу Тейлору про застосування сили. Того ж дня за наказом генерала в Арканзас було перекинуто близько тисячі парашутистів зі складу 101-ї повітрянодесантної дивізії. Наступного дня вони разом із зарахованими на федеральну службу національними гвардійцями розігнали юрбу, що перешкоджала десегрегації.

Так був створений адміністративний прецедент, що послужив підставою для президента Д.Ф. Кеннеді ще раз послати війська на південь США, коли там знову спробували заперечити судовому рішенню про десегрегацію навчальних закладів.

Щодо розгляду правового прецеденту як джерела права необхідно зазначити, що в Україні він не існує, хоча окремі Постанови Пленуму Верховного Суду України по конкретних справах є загальнообов'язковими для всіх суддів і містять не тільки роз'яснення діючого законодавства, а й нові норми або частини норм права. Ці рішення можуть не мати характеру правової норми. Вони стають право положеннями, які також набувають обов'язкового характеру забезпечуються авторитетом вищого судового органу, його можливостями скасовувати всі рішення, які суперечать цим правоположенням.

Офіційно вважається, що суд не має права творити нові норми права, займатись правотворчістю, а може лише роз'яснювати, тлумачити норми закону і практику їх застосування. Виходячи з загальної посилки, що право існує як таке самостійно і закладене в людській природі, свідомості, справедливості і регулює всі відносини, які виникають між людьми, стверджується, що суддя не створює право, а тільки встановлює існуючі норми, тільки формулює право.

Водночас судова практика як діяльність судових органів по розгляду тих чи інших справ з метою деталізації законів, вироблення правоположень і як наслідок - поява однорідних рішень, створення зразків і т. д., узагальнює її та закріплює в керівних роз'ясненнях Верховного Суду України. Таким чином створюються чіткі правові норми або правоположення, які можуть перерости в норму. В остаточному підсумку судова практика може визнаватися джерелом права.

Отже, розгляд правового прецеденту та судової практики не має однозначного тлумачення11.

Щодо розгляду правового прецеденту як джерела права необхід-но зазначити, що в Україні він не існує, хоча окремі Постанови Пле-нуму Верховного Суду України по конкретних справах є загально-обов'язковими для всіх судів і містять не тільки роз'яснення діючого законодавства, а й нові норми або частини норм права. Ці рішення можуть не мати характеру правової норми. Вони стають правоположеннями, які також набувають обов'язкового характеру, забезпечують-ся авторитетом вищого судового органу, його можливостями скасову-вати всі рішення, які суперечать цим правоположенням.

Офіційно вважається, що суд не має права творити нові норми права, займатись правотворчістю, а може лише роз'яснювати, тлу-мачити норми закону і практику їх застосування. Виходячи з загаль-ної посилки, що право існує як таке самостійно і закладене в людській природі, свідомості, справедливості та регулює всі відносини, які виникають між людьми, стверджується, що суддя не створює пра-во, а тільки встановлює існуючі норми, тільки формулює право.

Водночас судова практика як діяльність судових органів по роз-гляду тих чи інших справ з метою деталізації законів, вироблення правоположень і як наслідок - поява однорідних рішень, створення зразків і т.д. узагальнює її та закріплює в керівних роз’ясненнях Верховного Суду України. Таким чином створюються чіткі правові норми або правоположення, які можуть перерости в норму. В остаточ-ному підсумку судова практика може визнаватися джерелом права.

Але ряд дослідників вважає, що судова практика не може бути повноцінним джерелом права, оскільки являє собою об'єктивовану форму реалізації права, не може встановлювати правові норми, до-повнювати або виправляти їх. Її головне завдання - конкретизува-ти в процесі тлумачення юридичні норми в рамках застосування норм права. З іншого боку, посилаючись на те, що Верховний Суд України, як і будь-який інший державний орган, має право видава-ти підзаконні нормативно-правові акти, ряд вчених вважають, що його постанови можуть містити норми, які конкретизують і деталі-зують положення законодавства. Су-дова практика спочатку не визнавалась як джерело права, але по-ступово стала такою. При цьому її юридична сила дорівнює силі закону або й переважає її.

Отже, розгляд правового прецеденту та судової практики не має однозначного тлумачення. В перспективі ж можливе входження правового прецеденту до системи джерел права України12.

Характеристика нормативно-правового акту

і нормативного договору.

Нормативно-правовий акт – це письмовий документ компетентного суб’єкта права, в якому закріплюються правила поведінки загального характеру, що забезпечуються державою. Він є основним джерелом романо-германської правової сім’ї (правової системи України) і має шерег переваг перед іншими джерелами права13.

Виходячи із визначення нормативно-правового акта, слід вка-зати на їх видове різноманіття. Найпоширенішим є поділ норма-тивних актів за юридичною силою, внаслідок чого маємо дві значні групи - закони і підзаконні нормативні акти.

Закон - нормативний акт, прийнятий вищим представ-ницьким органом державної влади (парламентом) або шляхом безпосереднього волевиявлення населення (референдум), який регулює найважливіші відносини і має найвищу юридичну силу щодо актів вищих державних органів і