Якщо власниками двох чи більше квартир у дво- або
багатоквартирному будинку є piзнi особи, цим особам на
праві спільної сумісної власності належать приміщення загального користування, що перелічені в ч. 2 ст. 382 ЦК.
Співвласниками таких приміщень є i власники не житлових
приміщень, що розташовані в тому ж житловому будинку.
Ці положення ч.2 ст. 382 ЦК погоджуються із ст. 19 Закону України
"Про об'єднання співвласників багатоквартирного будин-ку". Але цей Закон виокремлює i майно, що належить
власникам квартир у багатоквартирному житловому будинку на праві спільно часткової власності.

Власник житлового будинку, квартири має право вико-ристовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім’ї, інших ociб i не має права використовувати його для промислового виробництва.

Власник квартири може на свій розсуд здійснювати ремонт i зміни у квартирі, наданій йому для використання як
єдиного цілого, — за умови, що ці зміни не призведуть до
порушень прав власників інших квартир у багатоквартирному житловому будинку та не порушать санітарно-технічних вимог i правил експлуатації будинку (ст. 383 ЦК України).

Чинність ст. 383 ЦК України поширюється тільки на помеш-кання (житловий будинок, квартиру) i не поширюється на
iншi об'єкти права власності, що входять до складу садиби
(ст. 381 ЦК).

Ч. 1 ст. 383 ЦК не розкриває всього змісту права
власника житлового будинку та квартири, а лише позначає
контури цього права: на одному краю є право використання помешкання для проживання, а на іншому формулюється
заборона використовувати житловий будинок чи квартиру
для промислового виробництва. Термін "промислове виробництво", очевидно, повинен визначатись відповідно до
чинної класифікації видів економічної діяльності. Це означає, що ч. 1 ст. 383 ЦК забороняє здійснювати тільки ту
діяльність, яка є промисловим виробництвом відповідно до
Класифікатору видів економічної діяльності. Але ж звідси
не випливає правило про те, що житловий будинок (квартиру) можна використовувати для інших видів господарської діяльності, що не підпадають під визначення промисло-вого виробництва, точно так, як i із правила про дозвіл власникові використовувати помешкання для власного про-живання, для проживання членів його сім’ї та інших ociб не випливає заборона на будь-яке інше використання власником свого будинку чи квартири

Для методології тлумачення правових норм ч. 1 ст.
383 ЦК представляє інтерес тому, що вона спочатку формулює дозвіл на певні способи використання житла як специфічного об'єкта права власності. Тут же законодавець формулює заборону на один із способів використання житла. Між названими двома нормами залишився певний
пpocтip, на якому не можуть застосовуватися за аналогією
згадані ні дозвіл, ні заборона, оскільки вони за юридичною силою є однаковими, i в зв'язку з цим ні дозволу, ні забороні не може бути надана перевага при правозастосуванні. Тому на пpocтopi, який не врегульований ні дозволом, ні забороною, підлягає застосуванню загальне прави-ло ч. 1 та 2 ст. 319 ЦК i ч. 2 ст. 4 Закону України "Про власність", що дає власнику право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать законові (дозволено все, крім забороненого). Використання цього загального правила викликає необхідність одночасного застосування i заборони, що за рівнем узагальнення є однаковою з наведеним пра-вилом. Така заборона сформульована в ч. 5 ст. 319 ЦК. Бона не допускає використання права власності на шкоду правам, свободам i гідності громадян, інтересам суспільства, погіршення екологічної ситуації та природних якостей землі при здійсненні права власності.

Дозвіл, що встановлений ч. 1 ст. 319 ЦК, є прямим. Він в мінімальній мipi (лише з урахуванням принципів добросовісності, справедливості i розумності) обмежується загальними правилами ч. 5 ст. 319 ЦК та ще більш загальними правилами ст. 13 ЦК. Названими загальними правилами обмежується i дозвіл на використання помешкання, що наданий не прямо, а лише випливає із норм права, зокрема із ст. 179 КЗпП , що допускає надомну працю.

Будинок, споруджений або придбаний житлово-будівельним (житловим) кооперативом, є його власністю.

Член житлово-будівельного (житлового) кооперативу має
право володіння i користування, а за згодою кооперативу — i
розпорядження квартирою, яку він займає в будинку коопе-ративу, якщо він не викупив її.

У разі викупу квартири член житлово-будівельного (житлового) кооперативу ста її власником (ст. 384 ЦК України).

Ч. 1 i 2 ст. 384 ЦК не містять нового нормативного матеріалу. 3 того часу, як почали створюватись житло-будівельні кооперативи, вони визнавались власниками будинків, які були ними споруджені. Права, про які йдеться в ч. 2 ст. 384 ЦК, з того ж часу визнавались за членами житлово-будівельних кооперативів.

Ч. 3 ст. 384 ЦК слід тлумачити як таку, що встановлює не тільки умову виникнення у члена житлово-будівельного (житлового) кооперативу права власності на квартиру, a i момент виникнення права власності у члена кооперативу. Це право виникає з моменту "викупу". Відповідно до Примірного статуту житлово-будівельного кооперативу член коопе-ративу зобов'язаний внести пайовий внесок. Тому в частині першій ст. 15 Закону України "Про власність" набуття членом житлово-будівельного кооперативу права власності на квар-тиру в будинку житлово-будівельного кооперативу пов'язується з повним внесенням пайового внеску за квартиру. Це по-ложення Закону "Про власність" Верховний