ПЛАН

ВСТУП

1.Розвиток цивільного права в Україні у 1918-1920 р.р.

2.Розвиток цивільного права в Україні у 1921-1929 р.р.

3.Розвиток цивільного права в Україні у 1929-1941 р.р.

4.Розвиток цивільного права в Україні у воєнний час 1941-1945 р.р.

5.Розвиток цивільного права в Україні у 1945-1960 р.р.

6.Розвиток цивільного права в Україні у 1960-1980 р.р.

Висновок

Використана література

ВСТУП

Основою радянського цивільного права, як і в цілому всієї сис-теми радянського права, була соціалістична власність на знаряддя і засоби виробництва. У період створення радянської держави соці-алістична власність формувалася шляхом націоналізації землі у по-міщиків та експропріації банків, фабрик, заводів, транспорту, тобто перетворення їх у власність держави, яка проголосила своєю метою побудову соціалізму. Відтак, внаслідок націоналізації сфера засто-сування приватної власності різко звузилася. Держава стала на захист власності громадян, але такої, яка базувалася на особистій праці людини та членів її родини. Власність, набута внаслідок вико-ристання найманої праці інших осіб, державою не лише не заохочу-валася, а всіляко обмежувалася.

Нормативно-правові акти та норми, що регулювали цивільно-правові відносини, не враховували особливості національної пра-восвідомості та здебільшого запозичувалися із Російської Федера-ції. У разі відсутності відповідних правових норм у законодавстві дозволялося застосовувати незнаний доти інститут суб'єктивного права - революційну правосвідомість.

Зміни у сфері земельних відносин започаткували декрет „Про землю” та Закон „Про соціалізацію землі”. Положеннями саме цих нормативно-правових актів скасовувалася приватна власність на землю, надра, ліси та воду, що безперечно відповідало настроям і бажанням численного хліборобського населення України. У резуль-таті держава вирішила чотири основні завдання:

- скасувала приватну власність на землю;

- позбавила великих землевласників худоби та сільськогоспо-дарського інвентарю;

- закріпила принцип забезпечення селян землею на умовах зрівняльного трудового користування;

- заклала правові основи для організації колективних господарств на селі.

Земля у поміщиків, монастирів, інших «нетрудових госпо-дарств» вилучалася безоплатно. Проте нею наділялися лише ті осо-би, які могли її обробити власною працею, без використання най-маної робочої сили. На таких умовах земля могла надаватись і колишнім поміщикам. З огляду на те, що не кожний колишній власник землі мав навички працювати на ній, радянська держава передбачила надання пенсій такій категорії громадян.

Поряд із проведенням націоналізації командних висот народ-ного господарства - землі і фабрик, банків і рудників - відбувалася націоналізація будинків, ставилося питання про націоналізацію торговельних підприємств. Для збереження культурних цінностей націоналізувалися бібліотеки, зібрання картин тощо.

Націоналізації будинків приділялася велика увага, оскільки з нею було пов'язане розв'язання гострої та давно існуючої житлової проблеми. Ні в РРФСР, ні в УРСР у першій половині 1918 р. ще не було закону, який скасовував би приватну власність на міські бу-динки.

Після переїзду радянського уряду України до Києва в лютому 1918 р. Народний секретаріат видав ряд постанов про конфіскацію окремих будинків або комплексів будинків та передання їх відпо-відному народному секретарству.

Радянська держава здійснила спробу принципово змінити інститут успадкування. Услід за декретом ВЦВК РСФРР, Рада Народних Комісарів УСРР у березні 1919 р. ухвалила декрет „Про скасування приватної власності”, яким скасовувалось успадкуван-ня як за законом, так і за заповітом. Майно, залишене після смер-ті власників, передавалось у власність держави. Для непрацездат-них або малозабезпечених родичів установлювалося правило, за яким їм надавалася незначна частка з майна померлого „на про-життя”.

1.Розвиток цивільного права в Україні у 1918-1920 р.р.

Більшовики, як свідчить іс-торія, обрали помилковий форсований спосіб усуспільнення засобів виробництва. Державна власність створювалася шляхом масової експропріації приватної власності, націоналізації землі, банків, фа-брик, заводів, транспорту, тобто в першу чергу основ народного го-сподарства. Цей процес здійснювався на підставі окремих декретів центральних та місцевих органів влади. Оскільки в лавах робітни-чого класу в той час не було кадрів, підготовлених до управління підприємствами, більшовицький план оволодіння промисловістю передбачав уведення на першому етапі робітничого контролю для боротьби з капіталістами, контролю за їх діяльністю та підготовкою пролетарських управлінських кадрів. Діяльність цього органу рег-ламентувалася Положенням про робітничий контроль. У разі опору з боку підприємців останні виганялися, а підприємства експропрію-валися. Така акція, як правило, призводила підприємство до еконо-мічного краху.

Націоналізація формально вимагала санкції вищих органів державної влади та управління. Тому в постановах місцевих орга-нів влади акти експропріації найчастіше формулювалися як „рек-візиція”, „секвестр”. Так, завод „Герлях та Пульст” в Харкові фак-тично став державною власністю ще у листопаді 1917 р. У грудні він був „реквізований” Харківським військово-революційним ко-мітетом, а в січні 1918 р. його фактичну націоналізацію затвердили Харківська Рада, ЦРФЗК, а згодом - народне секретарство праці та районна РНГ. Подібних випадків прояву місцевої „пролетарської ініціативи” у справі націоналізації, а потім і санкціонування її Ра-дами та ревкомами було багато. Спостерігався правовий нігілізм на-родних мас і правлячої партії, навіть поширювалася ідея про непо-трібність цивільного права при соціалізмі.

Окремі підприємства української промисловості, головним чи-ном Донбасу, було націоналізовано декретами Раднаргоспу РСФРР ще до утворення УСРР, одночасно з націоналізацією деяких вели-ких підприємств Петрограда, Москви, Уралу. У листопаді та грудні 1917 р. в Раднаркомі РСФРР і ВРНГ готувалися до націоналізації всієї вугільної промисловості, у зв'язку з чим ВРНГ направила в Донбас спеціальну комісію для обстеження і розроблення плану на-ціоналізації.

Порушуючи суверенітет України і після утворення Українсь-кої радянської республіки, Раднарком РСФРР та ВРНГ приймали акти про націоналізацію підприємств в Україні (наприклад, заводів „Гельферіх-Саде” в Харкові та „Дека” в Олександрівську). Тоді ж було націоналізовано безпосередньо з постановами Президії ВРНГ найбільші підприємства вугільної, металургійної та металообробної промисловості Донкривбасу. Організуючи матеріальне постачання збройних сил, нарком з боротьби з контрреволюцією