Здійснюючи пролетарську націоналізацію підприємств, Кому-ністична партія при керівництві цим процесом виходила із сформу-льованого Леніним положення, що „найбільшим перекрученням ос-новних засад Радянської влади та повною відмовою від соціалізму є будь-яке, пряме чи побічне узаконення власності робітників окре-мої фабрики або окремої професії на їх особливе виробництво”. Та-ка політика, як засвідчила багаторічна практика, призвела до того, що втрачалася матеріальна заінтересованість робітників у резуль-татах своєї праці.

Націоналізацією великих підприємств промисловості заклада-вся фундамент державної власності. Проте експропріація не обме-жувалася основними засобами промислового виробництва. Націона-лізація банків в Україні проводилася недостатньо послідовно. Через два тижні після оприлюднення декрету ВЦВК про націоналізацію банків Економічна рада Донкривбасу ставить перед ВУЦВК питан-ня про проведення такої націоналізації в Україні. Однак у Києві в середині лютого усі приватні банки ще працювали під контролем фінвідділу.

Для розв'язання проблем націоналізації в Україні в основному використовувалося законодавство радянської Росії. Наприклад, втілювався в життя декрет ВЦВК про ревізію сейфів-банків.

Буржуазія повсюдно обкладалася надзвичайно високим подат-ком. Сильного удару по приватній власності було завдано націона-лізацією землі. Одночасно з підготовкою і здійсненням націоналіза-ції землі та фабрик, банків та рудників ставилося питання про на-ціоналізацію торговельних підприємств. Націоналізували бібліотеки, колекції картин тощо. Такі своєрідні декрети про націоналізацію були першими радянськими цивільно-правовими актами.

На початку 1918 р. ще не було закону, який би скасовував право приватної власності на міські домобудівлі. Відсутність респу-бліканського закону про націоналізацію домобудівель спонукало місцеві Ради стати на шлях муніципалізації житлового фонду. 6 січня 1918 р. у Харкові ВУЦВК організував у приміщенні цирку трьохтисячні збори громадян з житлового питання, котрі після гос-трих дебатів створили комісію, яка розробила проект декрету про скасування приватної власності на домобудівлі, а також про розпо-діл квартир та домашньої обстановки „буржуазії” поміж громадя-нами. Виконком Миколаївської Ради 22 січня прийняв постанову про конфіскацію будинків.

Республіканську постанову про скасування приватної власно-сті на домобудівлі було прийнято тільки в середині лютого 1918 р. Вона повторювала харківський проект, скасувавши приватну влас-ність на усі домоволодіння, в тому числі й на трудові. Проте 22 лю-того Харківська Рада встановила, що домобудівлі, які дають менш 500 крб. річного доходу, не підлягають муніципалізації.

Специфічні основи радянського цивільного права виявлялися й в утвердженні принципу обмеження свободи приватного цивіль-ного обігу. По суті це були норми адміністративного права. Декрета-ми вводилася державна монополія торгівлі певними предметами споживання, насамперед торгівлі хлібом.

Монополія хлібної торгівлі була проголошена законом „Про соціалізацію землі”. Примусове вилучення хліба у селян здійсню-валося в Україні вже в січні 1918 р. У лютому Народний Секрета-ріат запропонував „негайно розпочати реквізицію усіх надлишків хліба і продовольчих продуктів за установленими та твердими цінами, не обмежуючи ці заходи куркулями”. Здача хліба та інших продовольчих продуктів розглядалася тепер як державний обов'я-зок селян. Отже, тут уже здійснювалася продовольча політика, пізніше закріплена в декреті ВЦВК від 9 травня 1918 р., відомому як „декрет про продовольчу диктатуру”.

Повсюдно забороняється приватна торгівля хлібопродуктами, уводиться їх нормований розподіл, реквізуються хлібопекарні. Роз-починається перегляд організації продовольчого постачання, а зго-дом - порядку постачання населення найважливішими промисло-вими товарами. Мануфактура та взуття, які були на фабриках і в приватноторговельній мережі, бралися на облік. Робиться спроба використати цю мережу для організації класового розподілу про-дукції під контролем Рад.

Проте реалізація цих заходів була неможливою у зв'язку з непридатністю для цього торговельної мережі та кооперації, які то-ді існували. Однак ліквідувати приватну торгівлю за відсутності державної було неможливо. Тому 14 березня юридичний відділ РНГ розіслав на місця циркуляр-телеграму, яка забороняла огуль-не закриття приватноторговельних підприємств. Проте в циркулярі ставилася вимога, щоб така торгівля перебувала під контролем держави і ціни в ній нормувалися.

Таким чином, приватний цивільний обіг наприкінці 1917 - на початку 1918 р. хоча формально і зберігся, але він енергійно витіс-нявся націоналізацією землі, промисловості, банків і домобудівель, монополією хлібної торгівлі та найважливішими промисловими то-варами.

Наприкінці 1918 р., відразу ж після вигнання австро-німецьких окупантів, в Україні було відновлено право державної власнос-ті на вже націоналізовані об'єкти. Водночас тривала подальша на-ціоналізація банків, найважливіших підприємств та транспорту. У січні 1919 р. Тимчасовий робітничо-селянський уряд заявив, що він негайно розпочинає націоналізацію найважливіших, а згодом й усіх інших галузей промисловості, у міру того як організовуватиметься відповідний апарат управління. 22 січня оприлюднено декрет „Про націоналізацію банків”. Усі приватні комерційні акціонерні банки та банківські контори проголошувалися власністю держави. Було за-вершено націоналізацію залізниць.

11 січня 1919 р. Тимчасовий робітничо-селянський уряд видав декрет „Про порядок націоналізації підприємств”. Створювалися тимчасові комітети для управління націоналізованими підприємст-вами.

Націоналізація великих промислових підприємств здійснюва-лася насамперед у Донбасі. Радянська влада підпорядкувала собі 1500 шахт. Було націоналізовано усі цукрові заводи. Тоді ж Раднаргосп України видав постанови про націоналізацію марганцевої, на-фтової та соляної промисловості, а також низки великих металур-гійних, металообробних та машинобудівних підприємств. Протягом 1919-1920 рр. було націоналізовано хімічну промисловість.

Число підприємств, що підлягали націоналізації, постійно роз-ширювалося. В умовах війни було націоналізовано також середні та дрібні підприємства. За постановою ВРНГ РСФРР від 29 листопада 1920 р. під націоналізацію підпадали всі підприємства з кількістю працюючих понад 6 (за наявності механічного двигуна) або ж понад 10 (за відсутності такого двигуна). Ця постанова внаслідок договору між РСФРР та УСРР поширювалася й на Україну. Найдрібніші підприємства не були націоналізовані, проте вони бралися на облік