Цивільний кодекс (1922 р.) був прийнятий на основі аналогічного кодексу РСФРР. Радянська державно-право-ва система не передбачала широкого цивільного обігу. Тому Кодекс, навіть створений в умовах непу, був, порів-няно, невеликим за обсягом (складався з чотирьох час-тин і 435 статей). Він мав завданням врегульовувати майнові взаємини між громадянами, між ними й держав-ними організаціями та цими організаціями між собою. Проте забезпечувався пріоритет загальнодержавних інте-ресів. Так, ст. 1 передбачала захист цивільних прав, за винятком того, «коли вони здійснюються всупереч їх соціально-господарського призначення», а ст. 30 визна-вала недійсною будь-яку угоду, «спрямовану на явну шкоду державі».

Перший розділ «Загальна частина» містив основні засади Кодексу, а також положення про суб'єкти й об'єкти цивільного права, угоди, позовну давність. Циві-льна правоздатність надавалась всім громадянам, не об-меженим судом у правах (ст. 4).

У другому розділі «Речове право» містилися норми, які врегульовували право власності, право забудови, пра-во застави майна. Кодекс розрізняв три види власності: державну, кооперативну та приватну (ст. 52). Затверджу-валося виключне право держави на землю, її надра, води, націоналізовані підприємства, будівлі, залізниці, зброю, військове спорядження, телеграфне майно. Об'єкти дер-жавної власності повністю виключалися з цивільного обороту (статті 20-23). Зазначалося, що предметом при-ватної власності можуть бути: ненаціоналізовані будівлі, підприємства торгівлі, промисловості із обмеженою від-повідними законами кількістю осіб, знаряддя та засоби виробництва, гроші, цінні папери та інші цінності, в то-му числі золота і срібна монета та іноземна валюта; пред-мети хатнього і власного вжитку, товари, які продавати законом не заборонено, та всіляке не вилучене з приват-ного обороту майно (ст. 54).

Наступний розділ «Зобов'язальне право» містив нор-ми про зобов'язання з договорів та інших, зазначених у Законі, підстав, у тому числі - із безпідставного збага-чення та заподіяння шкоди іншій особі.

Четвертий розділ «Спадкове право» допускав спадку-вання за Законом і заповітом у межах загальної вартості спадщини не більш ніж 10 тис. золотих карбованців, за винятком боргів спадкодавця. Якщо ж вартість спадко-вого майна була більша, проводився поділ або ліквідація перевищуваної частки спадщини на користь держави.

3.Розвиток цивільного права в Україні у 1929-1941 р.р.

Форсовані темпи проведення індустріалізації та суцільна колективізація сільського господарства сприяли тому, що соціалістична власність ставала безроздільно пануючою в усіх галузях народного господарства.

Зміни в соціально-економічній галузі, природно, були відобра-жені і в цивільно-правовому регулюванні суспільних відносин. Ци-вільне законодавство цього періоду відігравало активну роль у роз-витку та охороні соціалістичної власності, зміцненні плановості народного господарства, удосконаленні договірних відносин між со-ціалістичними підприємствами.

Одним з найважливіших актів, спрямованих на посилення планового керівництва господарством, була постанова ЦВК і Раднаркому СРСР від 30 січня 1930 р. про кредитну реформу. Річ у тім, що до цього часу підприємства могли вільно кредитувати одне одного: авансувати під товар, який буде доставлений пізніше, або, навпаки, відпускати товар у кредит. За таких умов підприємство, що не мало коштів для оплати товару, який воно бажало придбати, сплачувало свій борг, виставляючи продавцеві особливе строкове грошове зобов'язання - вексель. Цей вексель дисконтував банк, тобто він відкривав продавцеві під цей вексель кредит на суму век-сельного зобов'язання, а потім сам стягував цю суму з покупця, який видавав вексель. За такої системи „комерційного” кредиту-вання планові органи не мали можливості впливати на одержання підприємствами позик, а в підсумку держава позбавлялася можливості керувати народним господарством на суворо планових заса-дах, чого вимагала адміністративно-командна система управління.

Саме тому зазначеною постановою вексельний обіг і „комер-ційне” кредитування було ліквідовано. Підприємства більше не ма-ли права авансувати одне одного, відпускати товар і послуги в кре-дит. Запроваджувалося пряме банківське кредитування. Банки те-пер видавали позики відповідно до банківського кредитного плану після перевірки виконання підприємством виробничо-фінансового плану, зниження собівартості тощо. Розрахунки між господарськи-ми організаціями (оплата товарів та послуг) здійснювалися тільки через банк шляхом переказування коштів з рахунку на рахунок. Все це суперечило принципам госпрозрахунку, хоча про нього ще довго йшлося в офіційних документах.

Водночас слід було розширити й закріпити майнову самостій-ність підприємств як юридичну базу і необхідну умову їхньої діяль-ності за наявності такого могутнього планового тиску. За постановою Ради праці і оборони від 23 липня 1931 р. підприємствам виділялися оборотні кошти, що закріплювалися за ними, причому перерозподіл цих коштів допускався лише у зв'язку із затвердженням або зміною промфінплану. Оперуючи цими коштами, підприємство повинно бу-ло самостійно відповідати за свої зобов'язання.

Забезпечити централізоване планове керівництво промисло-вістю в умовах оперативної та майнової самостійності кожного під-приємства чи об'єднання можна було шляхом обов'язкового право-вого оформлення господарських зв'язків підприємств договорами. Ці договори укладались у межах планових завдань і давали мож-ливість конкретизувати планові завдання щодо потреб сторін, які укладають договір. Передбачалися санкції на випадок невиконання договору. Ось чому на початку 30-х років законодавство вимагало, щоб підприємства і організації в межах планових завдань здійсню-вали свої відносини щодо поставок товарів, надання послуг тільки шляхом укладення договорів. У такий спосіб досягалося зміцнення договірної, а звідси - і планової дисципліни. Так, Раднарком УСРР постановою від 26 червня 1932 р. „Про порядок розірвання та зміни договорів, укладених між підприємствами і організаціями респуб-ліканського та місцевого значення”, категорично заборонив одно-стороннє розірвання або зміну договорів. Цивільне право того часу не допускало включення до договорів пунктів про звільнення борж-ника від відповідальності за невиконання договору „з незалежних обставин”.

Для договірного оформлення відносин між господарськими організаціями наприкінці кожного року провадилася так звана „дого-вірна кампанія”, під