спрощено порядок пере-дачі майна між державними підприємствами та організація-ми. З'явився ряд правових актів, які регулювали порядок об-ліку, передачі та використання трофейного, націоналізовано-го та конфіскованого, а також виморочного та безгосподар-ського майна. Так, постанова Державного Комітету Оборони від 16 січня 1942 р. „Про здачу трофейного майна” встанов-лювала: все, що залишив ворог - вогнепальна зброя, автот-ранспорт тощо - а також майно, яке належить частинам Чер-воної Армії; радянським державним і громадським організа-ціям та приватним особам і яке було привласнене громадяна-ми під час німецької окупації, підлягає здачі військовим частинам, органам НКВС або місцевим органам влади. В ди-рективному листі Раднаркому від 20 серпня 1943 р. роз'ясню-валося, що худоба та інше майно радгоспів, колгоспів, під-приємств, організацій та установ, що опинилися у зв'язку з тимчасовою ситуацією в тій чи іншій місцевості у користу-ванні окремих громадян, підлягають негайній здачі органам влади для повернення їх законним власникам. Всі ці заходи були розвинуті в Положенні „Про порядок обліку і викорис-тання націоналізованого, конфіскованого, виморочного і безгосподарського майна”, затвердженому постановою РНК СРСР від 17 квітня 1943 р., та виданою на розвиток цього по-ложення постановою РНК УРСР від 28 вересня 1943 р. Зок-рема, передбачалося, що установи, підприємства, організації та особи, у користуванні яких знаходилося таке майно, зо-бов'язані у п'ятиденний строк повідомити про це відповідні фінансові органи, а виконкоми обласних рад депутатів трудя-щих повинні забезпечити повний облік безгосподарського, залишеного та виморочного майна протягом двох тижнів з дня визволення їх місцевості.
При розгляді позовів радгоспів, колгоспів, а також окре-мих громадян про повернення майна, яке належало їм рані-ше, до осіб, які придбали це майно під час окупації, суди за-стосовували практику розширеного тлумачення ст. 60 Цивіль-ного кодексу УРСР. Керуючись цим, суди задовольняли по-зови власників про повернення майна від його фактичних володарів не тільки у випадку втрати або викрадення, але й тоді, коли майно було продано без згоди власника не уповноваженими на це особами. Не підлягали судовому захисту ци-вільні правовідносини, які виникли на основі угод, що були заключені радянськими громадянами під час їх перебування на тимчасово окупованій території всупереч діючим тоді ра-дянським законам або під тиском окупаційної влади.
Деякі зміни з'явились у житловому законодавстві. Так, постановою РНК УРСР від 14 вересня 1941 р. „Про збере-ження житлової площі за військовослужбовцями і про поря-док оплати житлової площі сім'ями військовослужбовців у воєнний час”, виданою відповідно до постанови Раднаркому СРСР від 5 серпня 1941 р., встановлювалося, шо за всіма ка-тегоріями військовослужбовців зберігається житлова площа на весь час війни. У випадках, коли ця житлова площа зали-шається незаселеною, квартплата за неї не стягується. Меш-канці, які оселилися на площі зазначених осіб, зобов'язані після повернення військовослужбовця негайно її звільнити, інакше вони підлягали виселенню в адміністративному по-рядку.
Такий порядок був встановлений і для осіб, котрі повер-талися з евакуації, якщо їх житлова площа була зайнята само-управно. Якщо житлова площа евакуйованого була заселена згідно з ордером міської ради депутатів трудящих, справа про її повернення розглядалася судом.
З метою забезпечення прав осіб, які знаходилися на фронті, терміни позовної давності в справах цих громадян вважалися продовженими на весь період перебування у збройних силах. Було припинено також плин шестимісячного терміну, встановленого ст. 430 Цивільного кодексу УРСР для прийняття спадщини відсутніми в місці її відкриття спадко-ємцями. Було внесено корективи в порядок визнання осіб та-кими, що без вісті пропали на фронті. Наркомюст СРСР у лютому 1943 р. спеціально роз'яснив, що повідомлення війсь-кових органів про зникнення особи без вісті є підставою для визнання її померлою. Для цих випадків встановлювався обов'язковий судовий порядок розгляду справ.
Згідно з Указом Президії Верховної Ради СРСР від 14 бе-резня 1945 р. та виданим на його основі Указом Президії Вер-ховної Ради УРСР від 17 грудня 1945 р. було розширено коло спадкоємців за законом: ними почали вважатися також бать-ки спадкоємця, незалежно від того, були вони на його утри-манні чи ні, а також його рідні брати і сестри. Дозволялося в разі відсутності спадкоємців за законом заповідати на користь сторонніх осіб.
Було внесено також зміни в порядок видачі та засвідчення деяких документів. Розпорядженням РНК СРСР від 19 трав-ня 1944 р. вводився новий порядок видачі та обліку доручень на отримання товарно-матеріальних цінностей, порядок оформлення прав власності на будови у разі втрати докумен-тів на них. Було встановлено, що у військовий час будь-які доручення, а також заповіти осіб, які знаходяться в лавах Червоної Армії та Військово-Морського Флоту можуть бути засвідчені, окрім нотаріальних органів, командуванням окре-мих військових частин, а також начальниками шпиталів.
5.Розвиток цивільного права в Україні у 1945-1960 р.р.
Цивільне законодавство спрямовувалося на зміцнення передусім права державної власності. Так, протягом 1945-1946 рр. була проведена націоналізація землі, підприємств, банків, засобів зв'язку в західних областях, на Бу-ковині й Закарпатті. В умовах переходу до мирного будів-ництва зросла роль господарсько-договірних відносин між підприємствами й організаціями. Постанова Ради Мініст-рів СРСР від 26 квітня 1949 р. мала сприяти поширенню практики укладання договорів господарськими організаціями. Передбачалася певна цивільно-правова регуляція порядку здавання виробниками зерна державі.
Але у відповідь на директиву Сталіна від 15 вересня 1947 р., в якій було засуджено послаблення керівництва заготівлею зерна з боку партійних та радянських органів, ЦК КП(б)У і Рада Міністрів УРСР повернулися до засто-сування надзвичайних адміністративних заходів (встанов-лення добових завдань, закріплення керівних працівників з обласних центрів „персонально за молотильними