Якщо ж так трапилось (втрачено розписку), то Макєєву достатньо було б отримати від Павленка, як позичальника, власну розписку на умовах, запропонованих останнім, а саме про те, що гроші йому повернуті в повному розмірі і він не має жодних претензій з цього приводу. Це так би мовити єдиний в даному випадку варіант розв’язання тієї проблеми, що виникла між контрагентами. Саме така розписка і буде в даному випадку свідченням виконання договірних зобов’язань боржника перед кредитором.

Тому не повернення боржником грошей за вказаних обставин є не тільки не правильним, а й не законним. Невиконання Макєєвим своїх зобов’язань надає Павленку право в такому випадку на звернення до суду.

Якщо все це знайде своє підтвердження в суді, то Макєєв, як боржник, буде зобов’язаний повернути Павленку позичену суму. Але якщо ж в суді Макєєв буде заперечувати про укладення такого договору, передачу йому грошей і надання Павленку розписки, то Павленко за відсутності такої розписки не зможе посилатися на показання свідків. В даному випадку підтвердженням договору позики буде лише така розписка.

Використана література:

Конституція України від 28 червня 1996 року;

Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року;

Я.М. Шевченко, Цивільне право України, т.2, „Юрінком Інтер”, -К:, 2003;

В.І.Борисова, І.В.Спасибо-Фатаєєва, В.Л.Яроцький, Цивільне право України, „Юрінком Інтер”, -К:, 2004;

О.В.Дзера, Цивільне право України, „Юрінком Інтер”, -К:, 2002;