_____________________________________________________________________________

12 М.Й.Штефан. Цивільне процесуальне право України., Київ, 2005, с. 195

податкові спори. Я вважаю, що такі спори мають розглядати господарські суди. Принаймі, в цьому питанні крапка ще не постав-лена».13 I далі: «...вважаю, що необхідно розмежовувати спори перш за все за предметним критерієм, а не за суб'єктним. Суб'єктний критерій може відігравати допоміжну роль. Проблема визначення юрисдикції спорів, підсудності певних справ є одним iз найгостріших питань правової науки на сьогодні. На мій погляд, має бути запроваджена самостійна процесуальна стадія, на якій вирішуватиметься питания юрисдикції, тобто спочатку слід вирішити, який суд є компетентним у вирішенні спору, i тільки потім розглядати справу по суті. Ця стадія має бути самостійною i завершуватися прийняттям процесуального документу».14

Поважний вчений підтвердила думку багатьох спеціалістів, що, по суті, авторам нових процесуальних кодексів не вдалося вирішити проблему юрисдикції та створити чітку i прозору ситуацію з вирішенням підсудності та підвідомчості спорів. Заслуговує на увагу i позиція про те, що розмежування спорів необхідно здійснювати за предметним критерієм, а не за суб'єктним. Що стосується пропозиції створити своєрідний судовий колектор, який би розподіляв справи між судами, то при зовшнішній привабливості такої позиції вона, мабуть, є неприйнятною. Адже нечітко викладені вимоги до юрисдикції різних судів i за такої ситуації не убезпечать суди від помилок. А

__________________________________________________________________

13 Юридична газета. № 21 від 15 листопада 2005 року. с.12

14 Юридична газета. № 21 від 15 листопада 2005 року. с.12

створення своєрідного юридичного колектора вимагає додаткових затрат та внесення змін до системи судових органів або перекладення такого обов'язку на Верховний Суд України.

Вихід з ситуації мiг би бути в тому, щоб до вcix процесуальних кодексів (кpiм КПК) була введена єдина за змістом стаття, яка б однаково визначала питання розмежування юрисдикції для кож-ного з Кодексів. Toді юрисдикція кожної справи вирішувалася б за єдиним для вcix кодексів принципом, без посилання до інших.

Питания розмежування безпосередньо пов'язане з проблемою доступу в суд та реалізацією права громадян на судовий захист. Ситуація, коли навіть спеціалісти права плутаються у питаннях юрисдикції, не може визнаватися нормальною.

На практиці, труднощі виникають i будуть виникати при вирішенні питання про розмежування між справами цивільного та господарського судочинства. Так, у справах про банкрутство фізичні особи приймають участь у господарських спорах незалежно від того, чи мають вони статус суб'єкта підприємницької діяльності. У проекті нового Господарського процесуального ко-дексу України передбачають подальше розширення участі фізичних oci6 у господарському процесі.

Проблеми юрисдикції ускладнюються також тим, що за Зако-ном України «Про судоустрій України» для розгляду справ, що виникають iз адміністративно-правових відносин, передбачено створення системи адміністративних судів. До їx організації справи iз адміністративно-правових відносин продовжують розглядати загальні суди загальної юрисдикції (районні та господарські суди).

Право сторін передати cnip на розгляд третейського суду, кpiм випадків, встановлених законом, визначено у статті 17 ЦПК 2004 р.

Законом від 1 грудня 1994 р. № 266/94-ВР «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури i cyду» встановлений спеціальний порядок відновлення порушених прав громадян, щодо яких постановлено виправдувальний вирок. Відповідно до правових позицій Верховного Суду України у порядку позовного провадження вирішуються питання:

a) про повернення майна, конфіскованого чи зверненого судом
у дохід держави;

б) про поновлення на роботі oci6, які були звільнені з роботи у
зв'язку з незаконним засудженням або відстороненням від посади;

в) про повернення жилого приміщення, право користування
яким громадянин втратив у зв'язку з незаконним засудженням.

Зазначимо певну неточність позиції Верховного Суду України самому закону «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднь-ого слідства, прокуратури i суду». Закон покладає обов'язок на відповідний орган - слідчого, прокуратуру i суд у випадку постановлення виправдувального вироку, закриття кримінальної справи винести постанову (ухвалу) про відшкодування завданої шкоди. У випадку незгоди з ухвалою (постановою) зацікавлена особа має право оскаржити її до суду.

Отже, у законі немає прямої вказівки на звернення до суду з позовною заявою. Верховний Суд України змушений вирішувати да-не питания саме так тому, що Закон «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури i суду» застарів i потребує змін у зв'язку з прийняттям Конституції України та підписанням Європейської конвенції про захист прав людини та основних сво-бод. Тому застосування Закону створює труднощі на практиці.

У cпpaві Ц., яка загинула під час проведения досудового слідства в ITT i була виправдана вже після смерті, суд постановив ухвалу про компенсацію затрат на правову допомогу адвокатові, але відмовив у стягненні моральної шкоди. Суд обгрунтовував своє рішення тим, що Закон не передбачає компенсації моральної шкоди для спадкоємців. Ухвала апеляційного суду була оскаржена до Верховного Суду України в касаційному порядку з посиланням на те, що в даному випадку норми Закону суперечать статті 56 Конституції України. Ухвалою Верховного Суду України ух-вала суду була скасована i направлена на новий розгляд з посиланням на статтю 56 Конституції України. Зрештою, позов на су-му 100 тис. грн. був задоволений частково - в cyмі 85 тис. грн.

Відкриття провадження допускається не інакше як на підставі заяви, що подана i оформлена відповідно до порядку, встановленому Кодексом. Термін «відкриття справи», запропонований професором Зориславою Ромовською більш вдалий, ніж «порушення справи», або як в росіян «возбуждение дела», оскільки не несе в coбi емоційного навантаження.

Встановлюючи правило про відмову у відкритті провадження у справі