якщо така заява, наприклад, надіслана поштою. Так само може виникнути проблема при поданні заяви про розірвання шлюбу під час вагітності дружини, якщо ні у заяві, нi в інших документах немає відомостей про вагітність. Ці обставини реально можуть бути з'ясовані, у більшості випадків, тільки після надіслання копії ухвали про відкриття провадження у cправі i одержання заперечень відповідача.
Про повернення позовної заяви суддя постановляє ухвалу. Повернення позовної заяви не перешкоджає повторному зверненню, якщо перестануть існувати обставини, що стали підставою для повернення заяви.
Суддя відмовляє у прийомі позовної заяви, якщо є таке, що набрало законної сили, постановлене по спору між тими ж сторо-нами, про той же предмет i з тих же підстав рішення суду чи ухвала суду про прийняття відмови позивача від позову або про затвердження мирової угоди сторін. Так само суд відмовляє у прийнятті позовної заяви, якщо в суді вже є справи про той же пред-мет i з тих же підстав. Це зрозуміло. Вже розглянута справа не підлягає повторному розглядові. Але далеко не завжди просто i легко можна встановити тотожніть позовів. Ось чому необхідно дуже уважно досліджувати елементи обох позовів.
Тотожність позовів не викликає сумніву, коли вирішення спо-ру по одній iз альтернативних вимог виключає можливість спору по всім іншим аналогічним вимогам, а підстава та предмет спору незмінні. Найскладніше визначати тотожність позовів у триваючих правовідносинах. Не можна, наприклад, під приводом тотожності позовів відмовлятись від підготовки позовної заяви про розірвання шлюбу через певний час після раніше винесеного рішення про відмову у такому позові. Подібні ситуації виникають у житлових справах про виселення, у справах про розірвання договору оренди тощо. У цих випадках після винесення рішення можуть виникнути нові обставини, які змінюють фактичний склад, а відтак i підставу позову.
У відповідності з ст. 136 ЦПК 1963 р. суддя відмовляв у прийнятті заяви: якщо справа непідсудна даному суду, якщо заява по-дана недієздатною особою, якщо заяву від імені заінтересованої особи подано особою, яка не має повноважень на ведення справи. Тому при підготовці позовної заяви особа, яка зверталася до су-ду повинна була враховувати ці обставини. Відмова судді з мотивів відсутності цих умов не перешкоджала повторному звер-ненню в суд після усунення допущеного порушення.
Практика завжди вигадливіша за закон. Існують ситуації, ко-ли право на звернення за захистом є, але реалізувати його можна тільки за згодою іншої сторони.
Приклад. У січні 1999 р. Л. пред'явив позов до Посольства Російської Федерації в Україні про відшкодування матеріальної та моральної шкоди. Позивач зазначав, що 24 червня 1998 року внаслідок дорожньо-транспортної приводи (далі - ДТП), яка сталася з вини водія належного відповідачу автомобіля «Вольво», було пошкоджено його автомобілъ. Kpiм того, він та його водій одержали ушкодження здоров'я. У зв'язку з цим Л. просив стягнути з відповідача 73 тис. 72 грн. на відшкодування матеріальної шкоди та 14 тис. 132 грн. - моральної шкоди.
Позовні вимоги були задоволені частково: з посольства РФ в Україні стягнуто на користь позивача 73 тис. 72 грн. на відшкодування матеріальної шкоди та 11 тис. грн. моральної шкоди.
Юристи, які готували позовні вимоги, все зробили начебто правиль-но: розробили правову позицію у справі, здобули необхідні для вирішення справи докази, визначились з підсудністю, обгрунтували позовні вимоги.
Але при цъому не були враховані вимоги Biденської конвенції про дипломатичні відносини від 18 квітня 1961 року, стороною якої є Україна. Згідно з Конвенцією до іноземної держави, її дипломатичних представництв i консульських установ застосовуєтъся судовий імунітет. Відповідно до Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні, затвердженого Указом Президента від 10 червня 1993 року № 198/93, наша держава гарантує додержання положень зазначеної вище Конвенції.
Отже, відповідно до статті 425 ЦПК 1963 р. пред'явлення по-зову до іноземної держави, забезпечення позову i звернення стягнення на майно іноземної держави, яке знаходиться в Україні, згідно з ч. 1 ст. 425 ЦПК можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави.
Таким чином, адвокат, який готував матеріали справи, пови-нен був офіційно звернутись до Міністерства закордонних справ РФ та посольства Російської Федерації з претензією та за згодою на розгляд справи в судах України.
У свою чергу суддя, прийнявши заяву у відповідності iз статтями 143, 425 ЦПК України на стадії підготовки справи до судо-вого розгляду, повинен був з'ясувати, чи є згода Посольства РФ на розгляд справи в судах України. За відсутності такої згоди По-сольство не може одержати правового статусу відповідача у цивільному процесі України.
Ці обставини справи були враховані судовою колегією в цивільних справах Верховного Суду України від 23 травня 1999 року i рішенням Залізничного районного суду м. Києва було скасовано i направлено на новий розгляд. При новому розгляді справи суду було необхідно виконати дії, передбачені ст. 425 ЦПК України: у разі відсутності згоди Посольства Російської Федерації на розгляд справи в судах України обговорити питання щодо закриття справи й повороту виконання.16
Який би мiг бути вихід у випадку відмови Посольства РФ на згоду про розгляд справи у судах України? Очевидно, що неможливість вирішити справу в судах України не виключає права Л. на звернення до судів Російської Федерації.
Kpiм того, ситуація вказує на наявність у діях водія Посоль-ства РФ ознак кримінально-караного діяння, передбаченого чинною на той час статтею 215 КК України, оскільки потерпілий власник автомобіля та його водій одержали