До підстави позову може входити як один, так і декілька юри-дичних фактів. Якщо вимога передбачає наявність кількох обста-вин, якими вона обґрунтовується, позивач має вказати всі необхідні юридичні факти. В іншому випадку позов може бути визнаний су-дом необгрунтованим і таким, що не підлягає задоволенню.

Підстава позову визначається на основі норм матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, проте позивачу вка-зувати відповідні норми не обов'язково, оскільки кваліфікація спір-них правовідносин є обов'язком суду.

Для прикладу розглянемо підставу позову про стягнення аліментів з одного з колишнього подружжя відповідно до ч. 4 ст. 76 СК Украї-ни, її складають: 1) розірвання шлюбу між позивачем і відповідачем, яке відбулося протягом трьох останніх років; 2) наявність обставин, що мають істотне значення, внаслідок яких один із подружжя (пози-вач) не мав можливості одержати освіту, працювати, зайняти відпо-відну посаду тощо, у тому числі виховання дитини, ведення домаш-нього господарства, піклування про членів сім'ї, хвороба тощо; 3) потреба позивача в матеріальній допомозі; 4) факт того, що колишній чоловік (дружина) може надавати матеріальну допомогу.

Факти, які складають підставу позову, поділяються на:

1) факти активної підстави позову – вказують на наявність у по-зивача певного суб'єктивного права (наприклад, орендодавець по-силається на договір оренди, за яким він має право на отримання орендної плати). Дані факти є у всіх позовах і обов'язок доводитиїх наявність покладається на позивача;

2) факти пасивної підстави позову – вказують на порушення відповідачем своїх обов'язків відносно позивача (наприклад, орендар на захист прав громадян і організацій. До них відносяться позови про розірвання договорів підряду, оренди, купівлі-продажу та інші. Класифікацією позовів за змістом на види не завжди досягає-ться можливість розкриття особливостей всіх позовів, в зв'язку з чим позови можуть бути класифіковані залежно від характеру спір-них відносин та в складі окремих правовідносин. Така системати-зація допомагає виявити причини спорів і ефективність забезпечен-ня правового регулювання в окремих галузях суспільних відносин, необхідність його зміни і вдосконалення.

Право на позов. Право на пред'явлення позову і процесуальний порядок його реалізації

Поняття права на позов. Право громадян захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань (ст. 55 Конституції України) в цивільному судочинстві у справах позовного проваджен-ня трансформовано в право на позов. За своєкструктурою право на позов як право на судовий захист складається з права на пред'явлення позову і права на його задоволення. При цьому в юридичній літературі ці повноваження розглядаються неоднозначно: як нероз-ривна, органічна єдність права на позов»; як два самостійні понят-тя –право на позов в матеріальному і процесуальному розумінні; тільки як право на звернення за судовим захистом, право на пред'-явлення позову.

Концепція права на позов, як нерозривна єдність двох повно-важень, - права на пред'явлення позову і права на його задоволен-ня – суперечить чинному законодавству і практиці його застосу-вання. Право на пред'явлення і право на задоволення позову взаємопов'язані, але цілком самостійні, такі, що не збігаються за своїм змістом, категорії. Право на пред'явлення позову – це право на звернення з вимогою до суду за захистом, право на порушення його діяльності по здійсненню правосуддя в цивільних справах. Право на задоволення позову – це право на одержання захисту, право на позитивне вирішення справи. Отже, право на позов в процесуальному розумінні відрізняється від позову в матеріальному розумінні за підставами виникнення і реалізації зазначених повно-важень. Реалізація права на пред'явлення позову залежить від обс-тавин процесуально-правового характеру, право на задоволення позову обумовлюється матеріально-правовими і процесуально-правовимн обставинами. Наявність права на пред'явлення позову вста-новлюється одноособово суддею при прийнятті позовної заяви до свого провадження. Наявність права на позов в матеріально-право-вому розумінні встановлюється суддею чи судом після розгляду справи в судовому засіданні в процесі постановлення рішення.

Відсутність права на пред'явлення позову є підставою для відмови в прийнятті позовної заяви, а якщо справа прийнята до провадження суду, - закриття провадження у справі або залишення позову без розгляду. Такі дії суду оформлюються ухвалою.

Відсутність права на позов в матеріальному розумінні веде до постановлення рішення про відмову в задоволенні позову. Тлума-чення права на позов тільки в процесуальному розумінні – права на пред'явлення позову – знецінює значення позову і права на позов. Право на звернення до суду самостійно не спроможне гарантувати одержання захисту, якщо у позивача відсутнє суб'єк-тивне матеріальне право або охоронюваний законом інтерес чи відсутні обставини, які свідчать про їх порушення. Право на позов в матеріально-правовому розумінні, його виникнення, здійснення, припинення, весь правовий режим існування регулюється нормами цивільного, трудового, сімейно-шлюбного та інших галузей матері-ального права. Право на пред'явлення позову, на позов в процесу-альному розумінні виступає інститутом цивільного процесуального права. Отже, право на пред'явлення позову – це надана і забезпечена заінтересованим особам можливість звернутися до суду першої інстанції з вимогою про розгляд і вирішення цивільно-правового спору з метою захисту суб'єктивних майнових та особистих немай-нових прав і охоронюваних законом інтересів.

В теорії цивільного процесу право на пред'явлення позову і право на позов в процесуальному розумінні розглядаються також як нерівнозначні поняття. Право на пред'явлення позову включається в зміст права на позов в процесуальному розумінні. Стверджується, що це – право обґрунтовувати з використанням наданих законом засобів правомірність пред'явлення позову, право активно вести процес, право на рішення суду по суті позову, право домагатися скасування постановлених судом рішень і ухвал, право на участь і активну діяльність в стадії судового виконання з метою своєчасного