права не є проявом дії принципу диспозитивності цивільного судочинства. Вони визначають повноваження про-курора чи іншого органу (особи) в рамках поданої ним заяви і ні в якій мірі не стосуються матеріально-правової вимоги, що-до якої прокурором чи іншим органом (особою) подано заяву до суду. Тому вчинення таких дій не позбавляє особу, на за-хист прав, свобод та інтересів якої подано заяву, права вима-гати від суду розгляду справи та вирішення вимоги у первіс-ному чи іншому обсязі.
При відкритті провадження у справі суд повідомляє особу, в інтересах якої подано заяву. У цьому випадку вона може без-посередньо вступити у процес з наданням їй статусу позивача, що не перешкоджає відповідному органу чи особі також ви-ступати самостійним учасником цивільного процесу. Якщо ж особа, яка має цивільну процесуальну дієздатність, в інтересах якої порушено справу, не підтримує заявлені вимоги, то суд залишає заяву без розгляду (ч. 3 ст. 46 ЦПК).
Іншою формою участі є вступ у цивільний процес для дачі висновку у справі. На відміну від попередньої форми, во-на стосується тільки органів державної влади та місцевого са-моврядування. Підставою для цього є необхідність виконання ними своїх повноважень.
Вступ у процес можливий за власною ініціативою, ініціати-вою суду або на вимогу закону. Вступ у процес за власною ініціативою має факультативний характер, вступ на вимогу за-кону або суду - обов'язковий.
Наприклад, обов'язковою є участь прокурора у справах про відшкодування збитків, заподіяних злочином (ст. 33 Закону України „Про прокуратуру”). Згідно із п. 4 ст. 19 СК обов'яз-ковою є участь органу опіки та піклування при розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батьків, які позбавлені бать-ківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у се-бе не на підставі закону або рішення суду, управління батька-ми майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним.
Суд, виходячи із матеріалів конкретної справи, може ухва-лою залучити до участі у справі той чи інший орган. Напри-клад, відповідно до п. 18 постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 „Про практику застосування судами законодавст-ва, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок” від 4 жовтня 1991 року для дачі висновку у справі, пов'язаній з правом приватної власності громадян на житловий будинок, можуть бути залучені органи державного архітектур-но-будівельного контролю, пожежної, санітарної інспекцій.
Висновок органу державної влади та органу місцевого са-моврядування складається від імені відповідного органу та підписується його керівником. Висновок повинен бути оголо-шений у судовому засіданні і оцінюється судом в сукупності з усіма матеріалами справи.
Органи державної влади та місцевого самоврядування за цієї форми участі у справі нагадують експертів, але вони на-ділені юридичною заінтересованістю і дають висновок не тіль-ки за фактичними обставинами, а й по суті справи. На відміну від експерта, органи державної влади та місцевого самовряду-вання вирішують також і правові питання. Органи державної влади у своєму висновку торкаються не тільки фактичного бо-ку питань, які досліджуються, а й доводять свої правові ви-сновки у справі. Експерт як спеціаліст розглядає тільки фак-тичну сторону справи. На відміну від органів державної влади, експерт не є особою, яка заінтересована у результаті справи. Органи державної влади та місцевого самоврядування та їх представники у судовому засіданні не попереджаються про кримінальну відповідальність за відмову від дачі висновку та за дачу завідомо неправдивого висновку.
Різниця між органами державної влади та третіми особами, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, полягає в тому, що треті особи пов'язані зі сторонами матеріально-правовими відносинами і захищають у процесі свої особисті інтереси, а органи державної влади не перебувають у матеріаль-но-правовому зв'язку зі сторонами і захищають права інших осіб, виходячи з державних та громадських інтересів.
Органи державної влади та місцевого самоврядування, які беруть участь у справі для подання висновку, мають процесуальні права і обов'язки особи, яка бере участь у справі, а та-кож право висловити свого думку щодо вирішення справи по суті (ст. 46 ЦПК).
4. Поняття та види підсудності
При порушенні цивільних справ після позитивного вирішення питання щодо підвідомчості певної цивільної справи суду важливим є питання щодо того, який суд її буде розглядати. Для цього в цивільному процесі розглядається питання підсудності.
Система судів України закріплена в Законі України „Про судоустрій” від 7 лютого 2002 р.
Судова система судів загальної юрисдикції складається з чотирьох ланок:
1) місцеві суди; 2) апеляційні суди, Апеляційний Суд України; 3) Вищі спеціалізовані суди України; 4) Верховний суд України.
Підсудність - це сукупність цивільних справ, які підлягають розгляду і вирішенню по суті в даній конкретній ланці судової системи й у даному конкретному суді цієї ланки. Перелік цих справ визначається, з одного боку, нормами права, які визна-чають повноваження конкретного суду, а з іншого - характером і властивостями кожної окремо взятої цивільної справи.
На відміну від підвідомчості, яка розмежовує компетенцію між державними органами і громадськими організаціями щодо вирішення цивільних справ, підсудність розмежовує компе-тенцію в сфері вирішення цивільних справ судами загальної юрисдикції. Тому підсудністю називається коло цивільних справ, вирішення яких віднесено до компетенції даного суду.
Підсудність згідно з чинним законодавством поділяється на функціональну, родову і територіальну.
Функціональна підсудність визначає компетенцію окре-мих ланок судової системи України на підставі виконуваних ними функцій. Районні, районні в містах, міські, міськрайонні суди, військові суди гарнізонів виступають судами першої інстанції, виконуючи функцію розгляду й вирішення