Процесуальні права сторін - це встановлені та гарантова-ні законом можливості вибору поведінки щодо участі у суді при розгляді та вирішенні цивільної справи, які забезпечують отримання захисту своїх суб'єктивних прав, що зазнали пося-гання, або існує ймовірність такого. Як уже було зазначено, права сторін, як і всіх осіб, що беруть участь у справі, слід поділити на загальні та спеціальні. Загальні права, які визнача-ють фактичну та юридичну спроможність виступати повноцін-ним учасником судового розгляду цивільної справи, викладені у ст. 27 ЦПК. Спеціальні права визначаються суттю правового статусу сторони. Наприклад, відповідно до ст. 31 ЦПК позивач має право протягом усього часу розгляду справи змінити підставу або предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог, відмовитися від позову, а відповідач має пра-во визнати позов повністю або частково, пред'явити зустріч-ний позов. Сторони можуть укласти мирову угоду на будь-якій стадії цивільного процесу. Кожна із сторін має право ви-магати виконання судового рішення в частині, що стосується цієї сторони. Окрім спеціальних прав, які визначають можли-вість розпорядження своїми матеріальними правами, сторони наділені й іншими правами, наприклад, заявляти клопотання про допит їх як свідків (ст. 62 ЦПК), позивач може заперечу-вати заочний розгляд справи (ст. 224 ЦПК) та ін.

На сторони покладаються також процесуальні обов'язки, які також слід поділити на загальні та спеціальні. Загальні поляга-ють у тому, що сторони зобов'язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов'язки (ст. 27 ЦПК), повідомляти про зміну свого місцезнаходження (ст. 77 ЦПК) та ін., спеціальні - у виконанні певних процесу-альних дій: доведенні сторонами тих обставин, на які вони по-силаються як на підставу своїх вимог або заперечень (ст. 10 ЦПК), подання позивачем копій позовної заяви та документів (ст. 120 ЦПК та ін.), повідомлення про третю особу без самос-тійних вимог у процесі (ст. 36 ЦПК), участь відповідача у проведенні судово-біологічної (судово-генетичної) експертизи у справах про встановлення батьківства, материнства (ч. 2 ст. 146 ЦПК) та ін.

Неналежний відповідач та порядок його заміни. У ході розгляду справи може виявитися, що позов пред'явле-ний не тією особою, якій належить право вимоги, чи не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, тобто встанов-лено, що позивач не є уповноваженою чи відповідач не є правозобов'язаною особою, суб'єктом матеріальних правовідно-син. У цьому випадку сторони можуть визнаватися неналеж-ними.

Підстави для виникнення такого питання можуть бути різ-номанітні: зміна суб'єктивного переконання позивача, збіль-шення обсягу доказової інформації, додаткові правові консуль-тації та ін. Такі підстави у жодному разі не повинні наводити-ся судом (суддею), оскільки він має бути безстороннім і висловити свої міркування з приводу належності чи неналежності сторони тільки після розгляду справи по суті, в рішенні у справі. Цю позицію підтримав Пленум Верховного Суду Укра-їни, який підкреслив, що відмова у прийнятті заяви за мотивами пред'явлення позову неналежними позивачами або до нена-лежних відповідачів неприпустима, оскільки визначає фактич-не вирішення справи без дослідження її обставин (п. 2 постанови „Про практику застосування судами процесуального за-конодавства при розгляді цивільних справ по першій інстанції” від 21 грудня 1990 р. № 9).

Цивільне процесуальне законодавство передбачає можли-вість без припинення провадження у справі здійснити заміну лише відповідача, якщо буде встановлено, що ця особа не не-се обов'язку у справі. Його може бути замінено на особу, яка повинна відповідати за змістом матеріально-правової вимоги, що є предметом судового розгляду та вирішення. Цей інститут має назву заміни неналежного відповідача.

Встановивши під час розгляду справи, що позов пред'явле-ний не тією особою, якій належить право вимоги, суд не може її замінити. Така справа може бути припинена шляхом закрит-тя провадження у справі у зв'язку з відмовою позивача від по-зову або ухваленням рішення суду про відмову у задоволенні позову.

Заміна неналежного відповідача - це процесуальна дія суду, яка оформлена ухвалою, щодо виведення із цивільного процесу неналежного відповідача і допущення (залучення) на-лежної сторони, не припиняючи розгляду справи (ст. 33 ЦПК).

При заміні неналежної сторони діють два основних прави-ла. По-перше, відповідач вважається неналежним тільки після того, як його виведено із процесу, а на його місце залучений належний відповідач. Це означає, що за будь-яких обставин, за усієї очевидності неналежності сторони до справи, яка роз-глядається судом, відповідач вважається належним із наділен-ням його усією повнотою процесуальних прав та обов'язків. По-друге, заміна неналежного відповідача допускається лише за клопотанням позивача, оскільки він виступив ініціатором процесу, суб'єктом, який вимагає судового захисту. Згоди від-повідача на його заміну не вимагається, однак у літературі не-одноразово порушувалось питання про те, що відповідачу мо-же бути не все одно, чи продовжиться його участь у справі, чи ні. Насамперед, це може стосуватися розподілу судових ви-трат, які понесені відповідачем, про заміну якого виникає пи-тання. Адже витрати, понесені заміненим відповідачем, остан-ній може відшкодувати у судовому порядку за загальними правилами про заподіяння шкоди, що не гарантує оперативно-го та належного захисту прав від такої поведінки позивача, яка може мати характер зловживання правом.

Законодавством передбачено варіанти розвитку процесу у разі відсутності згоди позивача на заміну. У цьому випадку суд може притягти цю особу (належного відповідача) як дру-гого відповідача і ухвалити рішення за її участі. У разі судо-вого залучення відповідача участь декількох відповідачів не створює процесуальної співучасті. У випадку відмови у позові до такого відповідача понесені ним витрати не повинні при-суджуватися із позивача.

Заміна неналежної сторони належною можлива тільки у су-ді