самоосуд злочинної поведінки, розкаяння, готовність нести заслужене покарання. Розкаяння - це критичний момент пробудження совісті людини - основа його подальшого виправлення, відновлення морального самоконтролю особи. Розкаяння, готовність виправити свою вину, дозволяє людині побудувати свою життєву перспективу, повернутися до гідного життя. Розкаяння містить в собі елементи покаяння - жалю індивіда про свої вчинки, його тверде рішення не допустити їх повторення, виправити їх негативні наслідки - відновити справедливість.
Немає такого тяжкого порушення соціальних норм, від якого не було б шляху до ресоціалізації особи. Безнадійна лише ситуація відмови людини від акту покаяння - нерозкаяність. Щире розкаяння і покаяння - складна духовна діяльність, пропорційна тяжкості скоєного злочину, духовне переродження особи, отримання нею нового значення життя, співвідношення її із знов усвідомленими соціальними цінностями, самовиправдання себе чистими помислами на майбутнє, ухвалення твердого рішення про зміну життя. Розкаяння і покаяння припускають корінну реорганізацію індивідом способу свого майбутнього життя на нових етичних засадах. Немає тяжчого покарання, ніж самоосуд. Обтяжливе відчуття розкаяння совісті застерігає людину від неправильної його поведінки в майбутньому. Але розкаяння совісті властиво лише тим, хто здатний ідентифікувати себе з соціумом. Відмітною ж особливістю злочинця є його нездатність до соціальної ідентифікації.
Вже судові статути 60-х років минулого сторіччя заснували «суд швидкий, правий і милостивий». Поняття «милість», що зникло з нашого лексикону в період тоталітаризму, нині знов реабілітується, затверджується в системі духовних понять суспільства. Чи застосовне воно до правосуддя? Чи не є буква закону єдиною підставою правосуддя? Чи не підриває «милість» законність? Тут ми стикаємося з самою суттю правосуддя, з різними позиціям в її трактуванні, з різним розумінням самої суті людини, його соціальної відповідальності і вини при здійсненні злочинних діянь. Поняття вини, що затвердилося в нашому кримінальному праві і кримінально-правовій доктрині, зв'язується тільки з свідомістю індивіда: умисна вина - це свідоме допущення індивідом суспільно небезпечних наслідків свого діяння, необережність також зв'язується з необхідністю усвідомлювати і передбачати суспільно небезпечні наслідки своєї поведінки. «Милостивий» же суд пов'язує вину з «порочною волею людини», з його етичними засадами.
Саме поняття «злочинець», що накладається на винного судом, є в соціально-психологічному відношенні етичним клеймом, негативним соціальним відбитком. І не будь-яка протиправна дія дає підставу для накладення на людину цього ганебного клейма. У ряді випадків протиправні дії можуть скоюватися не по злій волі індивіда, а під гнітом зовнішніх злих сил. У цих випадках суду і давалося право на милостиве рішення. А вірніше, в одному випадку, коли протиправний вчинок не заслуговує етичного докору. Настав час відродити в нашому правосудді етичну концепцію вини, зв'язати винність не тільки з свідомою сферою індивіда, але зі всім етично-підсвідомим ладом особи, з її моральними установками і стереотипами соціально значущої поведінки. Звичайно, і існуюче дотепер законодавство не допускало розбіжностей між законом і моральністю (принаймні декларативно). Існували норми закону, що виключають залучення до відповідальності в тих випадках, коли закон порушувався за відсутності суспільної небезпеки діяння (неосудність, необхідна оборона, крайня необхідність - здійснення протизаконної дії з метою запобігання значущішій суспільній небезпеці). Вихід же суду за межі цих норм не допускався. Всі драматичні колізії життя намагалися охопити строго системою норм кримінального кодексу. «Неминучі слабкості людини» не бралися до уваги. Відсутність «злої волі» не враховувалася. Законність розумілася як неухильне, прямолінійне виконання закону. Питання про те, чи доступна реалізація вимог закону для даної людини в даній ситуації не був предметом обговорення. Традиції ж правосуддя зусиллями видатних судових діячів були сформовані на постулаті: людині не можна пред'являти непомірних для нього вимог. Милостивий суд небезпідставно пов'язував їх із загальнолюдською християнською культурою, що відділяє падіння людини, пригніченої злом, від людини, що активно творить зло. «І якби наше суспільство мало б суд присяжних, не засуджувалися б «антипорадники», «шабашники», «церковники», «безкорисливі злочинці», «перукарі» (селяни, що зістригали в голодні роки колоски колгоспної пшениці), самовільні забудовники. Втім, тоді суспільство просто було б іншим. Тоталітарний режим і суд присяжних - дві несумісні речі». Право милості - це право суддів співвідносити норми закону з нормами моральності.
Використана література:
Підручники:
В.Л.Васильев, Юридическая психология, «Питер», Санкт-Петербург, 1997, С.583;
В.В. Бедь, Юридична психологія, МАУП, -К:, 2001, -С.270;
М.И.Еникеев, Основы общей и юридической психологии, «Юристъ», -М:, 1996, -С. 589;
А.Ф.Кони, Нравственные начала уголовного процеса. Собр. соч. Т.4. -С.41;
Ю.М.Грошовой, Проблемы формирования судейского убеждения в уголовном судопроизводстве, выща шк., -Х:, 1975, -С.55
Періодичні видання:
1. М.И.Еникеев, Психолого-юридическая сущность вины и вменяемости // Советское государство и право, 1989, -С.12;