Тобто особа розраховує на реальні сили (наприклад, знання, досвід, вміння, фізичні сили, сили природи) або конкретні обставини (надійність технічних засобів, дія інших сил тощо), які дозволяють уникнути настання суспільно небезпечних наслідків і її розрахунки були легковажними (невиправданими) і такі наслідки настали. У цьому випадку винний з одного боку, недостатньо оцінив значення обставин, які могли викликати шкідливі наслідки, а з другого переоцінив свої можливості або інші обставини, які могли б відвернути такі наслідки. І у першому і у другому випадках особа діє необачно і легковажно.

При самовпевненості недостатня обережність проявляється в оцінці тих обставин, які на думку суб’єкта, повинні запобігти настанню суспільно небезпечних діянь: особа не передбачає недостатності цих обставин. Дагель П.С. Неосторожность. Уголовно-правовые и криминологические проблемы. – Москва: Юридическая литература, 1977. – С. 120.

Так, водій виїхавши під час ожеледиці з дуже поганою, “лисою” гумою на колесах, не зміг своєчасно зупинитися при гальмування і через це тяжко травмував пішохода. Він переоцінив свої можливості і пішов на безпідставний ризик, який і призвів до ДТП.

Суспільна небезпечність особи виражається у відсутності бережливого відношення до інтересів суспільства, що охороняються кримінальним законом.

Важливою ознакою необережності (в тому числі злочинної самовпевненості) є відсутність у особи усвідомлення суспільно небезпечного характеру скоєної нею дії чи бездії. При злочинній самовпевненості відсутність такого усвідомлення обумовлюється розрахунком на те, що суспільно небезпечні наслідки не настануть, впевненістю, що шкода суспільству спричинена не буде, в той же час у особи, що діє як самовпевнено, так і необережно, є обов’язок усвідомлювати суспільну небезпечність свого вчинку і можливість такого усвідомлення при більш уважному і обережному відношенні до справи.

Форми вини визначаються в залежності від форми психічного відношення до суспільної значимості вчинку. Санталов А.И. Разграничение умысла и неосторожности. // Правоведение. – 1958. - №3. – С.144.

Виходячи з вищесказаного, необхідно відкинути досить розповсюджені в літературі погляди, що при самовпевненості є наявність усвідомлення суспільної небезпеки, оскільки особа передбачає можливість настання суспільно небезпечних наслідків. При цьому не враховується, що це передбачення нейтралізується розрахунком суб’єкта на відвернення наслідків, в результаті якого суб’єкт впевнений у їх ненастанні. Див. Кадар М.М. Неосторожная вина и ответственность за преступления, совершённые по неосторожно- сти. / Вопросы уголовного права стран народной демократии. – Москва: Госюриздат, 1963. – С.256-258.

Отже. особа при злочинній самовпевненості недооцінює шкідливості своїх дій, з одного боку, а з іншого переоцінює ті чинники, які, на її думку. здатні відвернути шкоду. Така легковажність діяння і є винною.

ІІІ. Відмежування злочинної самовпевненості від непрямого умислу.

Інтелектуальна ознака злочинної самовпевненості – передбачення можливості настання суспільно небезпечних наслідків – наближає її до непрямого умислу.

Злочинна самовпевненість відрізняється від непрямого умислу за вольовою ознакою: при непрямому умислі особа свідомо допускає настання суспільно-небезпечних наслідків. Вона байдуже ставиться до їх настання. При злочинній самовпевненості особа діє легковажно. Вона й не гадає про реальне настання наслідків, сподіваючись їх відвернути чи своїми силами, чи іншими заходами, але, на жаль, виходить інакше.

При умислі суб’єкт передбачає наслідки своїх дій конкретно і реально, з ними він погоджується, а при самовпевненості – абстрактно, як взагалі лише можливі, які в цьому разі в нього не настануть. Вольовий момент непрямого умислу – це допущення настання наслідків і байдуже ставлення до цього. Вольовий момент самовпевненості в тому, що суб’єкт не погоджується з їх настанням, вони для нього абстрактні і він сподівається їх не допустити, відвернути. За злочинної самовпевненості суб’єкт сподівається не допустити настання злочинних наслідків, розраховуючи на свою силу, вміння, досвід, на стан машин, приладів тощо. При непрямому умислі суб’єкт передбачає настання наслідків і, навіть не бажаючи їх настання, сподівається лише на „може бути”, що вони не настануть самі по собі, тобто на випадково вдалий для нього збіг обставин, часом фактично на ніщо. Там, де суб’єкт діє саме так, він чинить злочин навмисно, а не необережно.

Зрозуміло, неможливо вважати, що людина діє необережно, коли розраховує на випадковий збіг обставин, вважаючи, що все минеться благополучно. В цих випадках безпечність досягає такого ступеня, який дозволяє вважати скоєний злочин умисним. Наприклад, для так званого “лихацтва” на транспорті, порушення правил руху з хуліганських мотивів і в нетверезому стані характерне саме те, що водій автомашини безшабашно діє “на випадок”, ігноруючи елементарні правила обережності, без будь-якої підстави сподіваючись на благополучне закінчення свого небезпечного водіння. При таких обставинах, зрозуміло, неможливо стверджувати, що людина виключає можливість настання тяжких наслідків (чи хоча б обґрунтовано проте легковажно розраховує на їх відвернення). Заради забави вона змиряється з спричиненням шкоди, так як не розраховує на будь-які певні обставини, які були б здатні, на її думку, відвернути суспільно небезпечні наслідки.

Так проїжджаючи поблизу магазину п’яний О. побачив групу молоді, і різко вивернувши руль направив легковий автомобіль на натовп людей. Зробивши декілька кругів по площадці біля магазину, кожний раз направляючи автомобіль на натовп, що розбігався, О. загальмував. Але під час цієї “розваги” він збив людину, яка через декілька годин померла. О. пояснював свої дії як спробу “пожартувати”. Суддя Полтавського районного суду вказав у вироці, що при встановлених по справі даних підсудний не міг розраховувати на які-небудь реальні обставини, що здатні відвернути спричинені тілесні ушкодження або смерть кого-небудь з людей, що стали