передбачала і в силу конкретних умов в даній ситуації не повинна була чи не могла передбачити, що вони настануть. А коли особа не мала реальної можливості передбачити насталі наслідки, то вони є невинно завданими, казусом. "Випадок" у правовій літературі розглядається як самостійний вид психічного ставлення до суспільно небезпечних наслідків. Він має місце тоді, коли наслідки, що настали, перебувають у причинному зв'язку з дією (або бездіяльністю) особи, котра, однак, не тільки не передбачила можливості їх настання, а й не могла їх передбачити. "Випадок" виключає вину в поведінці особи. Як відомо кримінальна відповідальність за невинно завдану шкоду виключається. На відміну від недбалості "випадок" характеризується відсутністю суб'єктивного критерію, який у поєднанні з об'єктивним визначає необережність як вид вини. Неможливість передбачення суспільно небезпечних наслідків може бути зумовлена як суб'єктивними особливостями особи (відсутність необхідних знань, навичок, досвіду, слабкі розумові здібності, хвороба тощо), так і тією конкретною обстановкою, в якій було вчинене діяння, що викликало наслідки. Наприклад людина йшла по тротуару, підсковзнулася і, падаючи, збила з ніг іншу людину, яка в результаті падіння була тяжко травмована. Той, хто збив з ніг потерпілу, не підлягає кримінальній відповідальності через те, що він не передбачав і в момент падіння не міг передбачити, що від цього постраждає інша особа.
Випадок – явище не рідкісне у слідчий і судовій практиці. Найчастіше про випадкові пригоди йдеться при розслідуванні кримінальних справ про виробничий та транспортний травматизм. І дуже важливим, на думку автора, є правильне розмежування між злочинною недбалістю та казусом, його правильне встановлення та неприпустимість кримінальної відповідальності особи внаслідок юридичної помилки при розмежування цих двох понять.
Так, суд Сімферопольського району Республіки Крим засудив І. за вбивство з необережності. Матеріалами справи було встановлено, що І. та Я., зустрівшись на току, жартували між собою, а потім, за ініціативою Я., почали боротися. Під час боротьби Я. уперся головою у груди І. та спробував ривками перекинути його через себе, але І. не піддавався. Під час останнього ривка Я. різко нагнув голову. Від сильної напруги у Я., як це вбачається з висновку судово-медичної експертизи, виник розрив шийної частини хребта, від чого і настала смерть. Судова колегія Верховного Суду України не знайшла в діях І. складу злочину і провадження у справі закрила на тій підставі, що І., вступивши в дружній поєдинок з Я., не передбачав і не міг передбачити, що Я. спробує з надзвичайною напругою перекинути його через себе. У цьому випадку смерть Я. щодо дій І. має випадковий характер. Вона настала внаслідок необережності самого Я. Справа І. / Практика Верховного Суду України у кримінальних справах. – Київ: Парламентське видання, 1995. – С.150-151.
Цікавим є приклад казусу в лікарській практиці. Так, вироком Ватутінського районного суду м. Києва від 9 лютого 2000 р. Ж. виправдано за ст. 105 КК за відсутністю в її діях складу злочину.
Ухвалою судової колегії в кримінальних справах Київського міського суду від 16 березня 2000 р. вирок щодо Ж. залишено без зміни.
Ж. звинувачувалась у вчиненні злочину, передбаченого ст. 105 КК, за таких обставин.
Працюючи акушером-гінекологом пологового будинку N 3 Центру охорони здоров'я матері і дитини "Лівобережжя" м. Києва, вона 18 липня 1994 р. прийняла чергування. О 23-й годині 40 хвилин при огляді роділлі К. нею було поставлено діагноз: "Первинна слабкість пологової діяльності, гостра внутрішньоутробна гіпоксія плода, передчасне відходження навколоплідних вод, найвищий ступінь перинатального ризику, загрозливий по геморагії, задній вид потиличного передлежання плода".
Враховуючи ситуацію, що склалася, і неможливість розродження через природні пологові шляхи, Ж. о 23-й годині 56 хвилин прийняла рішення про проведення операції "кесарів розтин". Під час операції вона виявила злочинну недбалість, внаслідок чого необережно скальпелем пошкодила дитині ліве око і шкіру, чим заподіяла їй тяжке тілесне ушкодження.
Органи слідства кваліфікували ці дії Ж. за ст. 105 КК. Суд же дійшов висновку про те, що вона заподіяла дитині тілесне ушкодження з необережності, діючи в умовах крайньої необхідності, а тому відповідно до п. 2 ст. 6 КПК України виправдав її за відсутністю складу злочину.
Заступник Генерального прокурора України порушив у протесті питання про скасування постановлених щодо Ж. судових рішень і направлення справи на новий судовий розгляд. При цьому він послався на те, що Ж. під час прийняття пологів у К. не могла перебувати в стані крайньої необхідності, оскільки операція "кесарів розтин" не була для неї несподіваною. Вона повинна була й могла усвідомити наявність небезпеки при проведенні цієї операції, проте допустила необережність, внаслідок якої дитині було травмовано око.
Скасовуючи судові рішення в частині засудження Ж. за ст. 105 КК України та визначаючи, що тілесні ушкодження дитині заподіяні в стані крайньої необхідності, судова колегія в кримінальних справах Верховного Суду України послалась на таке.
За змістом ст. 16 КК крайня необхідність - це такий стан, коли особа для відвернення небезпеки, що реально загрожує її чи інших осіб законним інтересам, своїми діями свідомо спричиняє шкоду інтересам третіх (сторонніх) осіб за умови, що цю небезпеку за даних обставин не можна відвернути іншими засобами і спричинена шкода є значно меншою порівняно з тією, що могла настати. Матеріали справи не містять доказів, які б свідчили, що