до обмеження волі видів покарань, передбачених КК 1960 р., – поз-бавлення волі у колоніях-поселеннях та умовного засудження з обов’язковим залученням до праці, що встановлювалося ст. 25-1 КК 1960 р., дію якої було призупинено 16 травня 1992 р. На нашу думку, рішення законодавця щодо досить широкого застосування за злочини про-ти державних фінансів покарання у вигляді позбавлення волі не можна визнати пе-рек-о-н-ли-вим. По-перше, виконання цього покарання передбачає тривалий кримінально-правовий вплив на засудженого (від 1 до 5 років). Але у більшості випадків особи, які вчиняють такі зло-чини, потребують не морального, а лише юридичного виправлення. Зважаючи на це, зас-тосування до них покарань, пов’язаних із тривалим кримінально-правовим впливом, не є ефе--ктивним з погляду досягнення мети спеціальної превенції. Такі покарання можна визнати ефе-ктивними лише з погляду досягнення мети загальної превенції, однак, як уже зазначалось, це не є обґрунтованим. По-друге, обмеження волі пов’язане з примусовим виключенням за-судженого із звичного для нього середовища, що обумовлено необхідністю виїзду з місця про-живання до кримінально-виконавчих установ відкритого типу, проживання не менш ніж 6 місяців у гуртожитку, розташованому на території таких установ. За таких умов не можна виключити кримінального зараження злочинним середовищем осіб, які вчинили злочини проти державних фінансів, погіршення або руйнування сімейних стосунків та інші негативні со-ціальні наслідки. По-третє, залучення таких осіб до некваліфікованої праці, як правило, на виробництві виправних центрів, а також на договірній основі на державних або інших форм власності підприємствах є нераціональним. Специфіка злочинів проти державних фінансів по-лягає у тому, що переважна більшість таких осіб, які їх вчинили, мають вищу або середню спе-ціальну освіту, достатній рівень кваліфікації, раніше працювали на посадах керівників, го-ловних бухгалтерів підприємств або займалися приватним підприємництвом. Таганцев Н.С. Русское уголовное право: Лекции. Часть общая. В 2 т. – Т. 2. – М.: Наука, 1994. – С. 283
Таким чином, наведені аргументи дають підстави прогнозувати низьку ефективність по-ка-рання у вигляді обмеження волі за злочини проти державних фінансів, що обумовлює: по-пе-рше, необхідність враховувати цю обставину при призначенні судами покарання за злочини про-ти державних фінансів; по-друге, під час майбутнього реформування кримінального за-ко-нодавства у санкціях розглянутих статей КК, цей вид покарання значною мірою повинен по-ступитися арешту або позбавленню права займати певні посади або займатися певним ви-дом діяльності.
ВИСНОВОК
1. Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого.
2. Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так І іншими особами.
3. Покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність.
1. Порушення особою кримінально-правового припису держави може мати своїм наслідком кримінальну відповідальність. Покарання е однією із форм реалізації кримінальної відповідальності.
Поняття покарання визначене у ст. 50. До найважливіших ознак покарання ця стаття відносить те, що воно: а) є заходом примусу;
б) застосовується від імені держави; в) застосовується лише за вироком суду; г) застосовується тільки до особи, визнаної винною у вчиненні злочину; д) полягає в передбаченому законом позбавленні чи обмеженні прав і свобод засудженого.
Система і види покарань чітко визначені у КК.
Примус, що забезпечується силою державної влади в межах закону, є ефективним засобом забезпечення виконання кожною особою конституційного обов'язку неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і волі, честь і гідність інших людей. Незважаючи на великі потенційні можливості, примус є не головним, а крайнім засобом боротьби зі злочинністю. Сила примусу, що міститься в санкції кримінальноправової норми Особливої частини КК, має бути необхідною і достатньою для реалізації завдань, визначених у його ст. 1.
Ефективність покарання залежить не лише і не в першу чергу від суворості санкції кримінально-правової норми, а й від спроможності правоохоронних органів не допустити безкарності злочинних діянь. Саме безкарність є тим ґрунтом, на якому формується і поширюється правовий нігілізм у суспільстві.
Покарання є особливою формою державного примусу і тому закон відмежовує його від інших засобів кримінально-правового впливу, якими, зокрема, є примусові заходи медичного характеру (ст. 92), примусові заходи виховного характеру (ст. 105).
2. Покарання є заходом законного примусу, що має публічний характер і застосовується від імені держави, яка володіє монопольним правом визначати зокрема злочинність діяння, його караність, загальні засади призначення покарання, порядок виконання покарання, підстави й умови звільнення від покарання, систему органів і установ, покликаних застосовувати і виконувати покарання, їх компетенцію.
Держава законодавче встановлює підстави і межі кримінальної, цивільно-правової та дисциплінарної відповідальності службових осіб у разі порушення встановленого нею порядку застосування і виконання покарання, тобто у випадку незаконного застосування і виконання даного заходу примусу. У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням.
3. Особа може бути піддана покаранню виключно за вироком суду і у встановленому законом порядку. Суд, встановивши вину особи у вчиненні злочину та виходячи з конкретних обставин справи, доходить висновку про доцільність застосування до неї покарання, а також визначає його вид, розмір, строк. Жодний інший орган держави не наділений таким правом. Порушення цього законодавчого припису тягне за собою кримінальну відповідальність.
Покарання як захід державного примусу застосовується тільки до особи, визнаної винною у вчиненя; злочину. Таке положення ґрунтується на теорії суб'єктивного