Курсова робота

Тема: Походження, соціальна сутність і причини виникнення права

ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………….…..3

РОЗДІЛ 1 ПОХОДЖЕННЯ ПРАВА………………….4

РОЗДІЛ 2 Соціальна сутність права.……..17

РОЗДІЛ 3 Основні закономірності

виникнення держави і права…………..…...25

ВИСНОВКИ………………………………………….….33

ЛІТЕРАТУРА……………………………………………32

ВСТУП

Досягнення сучасного людства, суспільства стали можливими дякуючи здатності людей правильно розуміти суть природніх і соціальних явищ і процесів. Накопичена людством гігантська сума знань про природу, суспільство і пізнавальної діяльності являють собою науку.

Юридична наука (правознавство) - сукупність знань про процеси і закономірності права, правової свідомості, юридичних відносин.

Правознавство вивчає процес виникнення права як соціального явища і щукає відповіді на нелегкі, за давністю часу, питання про те, коли дане явище виникло, які причини визвали його появлення, якістадії пройшло право в свому багатостолітньому розвитку і чому, під впливом яких соціальних процесів проходив його розвиток. Юристи велику увагу приділяють повному і всесторонньому аналізу сучасного стану права в державах з різними суспільно-політичним ладом, прагнуть передбачити шляхи подальшого вдосконалення розвитку державно-правових явищ.

Таким чином, правова наука - це система повніх і всесторонніх знань про право, в основі якої лежить сукупність понять, категорій і научних законів, які відображають закономірності виникнення, розвитку і функціонування даного явища.

РОЗДІЛ 1 ПОХОДЖЕННЯ ПРАВА

Право - складне громадське явище. Воно визначається станом суспільства і ступінню його розвитку, а також рівнем культури, станом економіки і товарно-грошових стосунків. Загальний хід руху права в значній степені визначається і етнічним побутом народу.

Прискорені темпи економічного розвитку, тенденції економіко-політичної інтеграції сприяють взаємозбагченню правових систем. Поступовий процес прискорюється. Вищі досягнення минулого отримують подальший розиток.

В теперішній час в вітчизняній юридичній науці спостерігається замітний відхід від уявлень про право як зброю для пригнічення і подавлення в руках пануючого класу; затверджується погляд на право як інструмент регулювання суспільством своїх стосунків. Право не виключає відображення в ньому боротьби інтересів окремих груп населення, але розглядається як механізм управління суспільством на основі соціального консенсуса між різними шарами суспільства.

Право виступає як система громадського порядку і тому має потребу в державному апараті, який може забезпечити дотримання цього порядку встановленням юридичної відповідальності. Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави. – К., 1992. – С. 193

В розумінні права суміщаються два різних уявлення про нього: "справедливе і добре", що "корисно всім чи багатьом в якій-небудь державі". В сучаснй інтерпритації ця дилема представлена позитивистським і непозитивистським підходом до його розуміння.

Позитивистський підхід затверджує наявність нерозривного зв"язку між державою і правом. Позитивізм суміщає право з законними і підзаконними актами, які видаються державою і забезпечуються її примусовою силою. В марксистському вираженні право - це "закріплена в законі воля пануючого класу".

Непозитивістський підхід не пов"язує досить жостко природу права з діяльністю держави, її законами. Закон признається частиною права, правовим, якщо він несе в собі необхідне, справедливе, добре.

І один, і інший підхід має позитивні сторони - орієнтує на формальну визначеність правової норми і на її відповідність потребам, правам і собдам людини, інтересам суспільства. Оба підхода враховуються в такому розумінні права, коли воно признається внутрішньо узгодженою системою норм (загальних правил поведінки), встановлених або признаних державою в інтересах всього суспільства і які забезпечуються не тільки свідомістю їх необхідності і справедливості, але і силою державного примусу.

В вивченні права і шляхів його розвитку, вдосконалення виділяється порівняльне правоведення. В наш вік швидкого розширення зв"язків між державами всього світу особливо актуальним стає закріплення початків довіри і взаморозуміння між народами також і в області првава. Ось чому в багатьох країнах створені інститути порівняльного правоведення. Є такий інститут в нашій країні. Виправляючи помилки минулого, порівняльне правоведення не засіхає на правову самостійність окремих держав.

Як і в більшості європейських держав, в вітчизняному праві найбільш крупі його галузі - публічне і цивільне право. Цивільне - безпосередньо стосується окремих осіб(громадян, юридичних осіб). "Публічне" - то, що відноситься до положеня держави.

В публічне право включаються, наприклад, такі галузі, як державне, адміністративне, кримінальне право, ті норми, які визаначають положення держави, його органів, статус особистості, їх взаємостосунки (кмпетенція закладів, посадолвих осіб, права і свободи громадян, податки, покарання і ін.). Публічному праву притаманні імперативні норми.

Цивільне право дає простір автономії (і інціативі) приватних осіб. Об"єм такої автономії протікає з природніх і невід"ємних прав людини і регулюються публічним правом. Для цивільного права типові уповноважуючі, диспозитивні норми, які дають простір заінтерисованим ообам самим визначати свої стосунки. Публічний інтерес виявляється в тому, щоби виорстання прав і свобод було більш повним і не порушувало прав і свобод інших осіб, не суперечило закону, інтересам всього суспільства.

Норми права являють собою маленькі частини, "цеглинки", з яких будується право і його галузі. Норма права складається з:

гіпотези - вказуються коли, при яких умовах застосовується норма права;

диспозиції - зміст самого правила поведінки;

санкції - тієї скадової норми, в якій вказуються засоби примусу, які застосовуються при її порушенні.

Розрізняють норми:

зобов"язальні - встановлюють зобов"язаність особи здійснювати певні позитивні дії;

забороняючі - кладуть на особу обов"язок утримуватися від дій певного роду;

уповноважуючі - надають особі право здійснювати ті чи інші активні дії.

При таких відмінностях правових норм помітно, що одині з них - імперативні - в категоричній формі визначають певну поведінку, відхилення від таких вимог недопустимо; інші диспозитивні - надають учасникам правовідносин можливість самим вибирати інший більш доцільний для них варіант поведінки. Саме диспозитивні норми подані в цивільному праві. Сторони можуть можуть вступати в договірні відносини,