Не маючи можливості охопити чіткими формуліровками з точною юридичною суттю всю складність сучасних цивільно-правових стосунків, законодавець все частіше став використовувати такі не зовсім чіткі поняття, як "розумний строк", "розумні засоби", "справедливе розпреділення між сторонами витрат", "суттєва зміна обставин", "протиріччя громадським інтересам". Такі формуліровки законів значно розширяють погляд сторін і суда в приміненні, реалізації права.

Через норми права, які закріпляють правила поведінки і мають загальнообов"язковий характер і санкції за нарушення цих правил, право здійснює регулювання громадських відносин в всіх сферах соціального життя. Воно впливає на розвиток суспільних відносин шляхом встановлення стимулів і заборон. Правова держава характеризується зв"язаністю правовими нормами, недозволеністю порушувати приняті нею закони. Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави. – К., 1992. – С. 271

Термін «право» вживають у різних значеннях (право першо-сті в черзі; право на подяку за безкорисну допомогу; право співзасновника комерційної корпорації вимагати здійснення його корпоративних прав; право зажадати повернення свого майна із незаконного володіння та ін.). В усіх випадках термін «право» походить від кореня «прав», що означає правда, справедливість. Але не у всіх наведених прикладах термін «право» має юридичне значення. Право першості в черзі — це норма, що стала звич-кою, норма — звичай, а не право в юридичному значенні слова. Право на подяку за допомогу — це моральна норма. Право співзасновника комерційної корпорації вимагати здійснення його корпоративних прав — це «право», що ґрунтується на законі, який чітко визначає, що таке корпоративні права. Таким са-мим, тобто основаним на законі, інших офіційних джерелах, є суб'єктивне право зажадати повернення свого майна із незакон-ного володіння. Лише в двох останніх випадках вживання тер-міна «право» має юридичне значення.

Тому в юридичній літературі останніх років (С.С. Алексеев, П.М. Рабинович) можна зустріти поділ права на:—

загальносоціальне, або безпосередньо-соціальне (випливає безпосередньо із соціального життя і не залежить від держави);—

спеціально-соціальне, юридичне (є наслідком державної діяльності, втіленням волевиявлення держави).

Юридичне право ще називають «законодавчим правом», на відміну від звичаїв — «передзаконодавчого права».

Юридичне, «законодавче право» нерідко визначають як «по-зитивне право». Це є штучне право, що виходить від держави і суспільства, виражено в писаних нормах, міститься в норматив-но-правових документах: законах, судових прецедентах, актах виконавчої влади. «Позитивне право» як система норм, що міс-тять права та обов'язки, офіційно закріплені державою, начебто то протиставляється «природному праву», яке має глибший, обгрунтованіший, вихідний у житті людей норматив поведінки, джерелом якого є сама природа людини. Джерело прав люди-ни — вона сама, її потреби та інтереси, її спосіб існування та розвитку. Вона же виступає їх носієм. . Хропанюк В.Н. Теория государства и права / Под ред. проф. В. Г. Стрекозова. - М.: Дабахов, Ткачев, Димов, 1995. – С. 183

З цього погляду природне право як сукупність прав і обов'яз-ків має загальносоціальне, людське походження, а не державне. Воно — продукт нормальної життєдіяльності людини, а не дер-жави. Саме природне право є підставою невід'ємних, природ-них прав людини (право на життя, право на свободу, право на рівний еквівалент при товарному обміні), які існують незалежно від того, закріплені вони де-небудь чи ні.

Природні права безпосередньо випливають із природного порядку речей, із самого життя, з існуючих у суспільстві еконо-мічних, духовних та інших, у тому числі природних, чинників. Тому природні права ще називають «природженими» суб'єктив-ними правами. Вони й складають сутність загальносоціального, або безпосередньо-соціального права. З точки зору природно-правової теорії, права людини слід розуміти не як державний да-рунок, а як «природжені», дані людині від природи права, які демократична держава закріплює в нормах Конституції, інших за-конах і в такий спосіб визнає їх «позитивними», «юридичними».

Юридичне право, у свою чергу, має два значення:—

об'єктивне юридичне право — система діючих у державі правових норм і принципів. Вони встановлені (або визнані) дер-жавою як регулятор суспільних відносин, забезпечені нею. Тер-мін «об'єктивне» означає, що вони одержали об'єктивацію в офіційних державних актах і тому є незалежними від індивідуаль-ного інтересу (волі) та свідомості суб'єкта права (крім «автора» цих норм). Суб'єкт, вступаючи в громадське життя, уже стика-ється з «готовими» юридичними нормами, які виникли до нього і незалежно від нього;—

суб'єктивне юридичне право — правові норми і принципи як певні юридичне визнані можливості (свободи) суб'єкта права задовольняти власний інтерес (приміром, можливість задоволь-нити інтерес особи, яка має пільги щодо податків, полягає в одер-жанні цих пільг). Термін «суб'єктивне» означає, що наданими можливостями (правами і свободами) суб'єкт на свій розсуд може скористатися або не скористатися, усе залежить від його волі (ін-тересу) та свідомості. Суб'єктивне юридичне право є похідним від об'єктивного, виникає на його підґрунті та у його межах.

Між двома значеннями терміна «право» існує тісний взаємо-зв'язок. Поки норма права є загальною і поширюється на усі ви-падки конкретної сфери життя та діяльності людини, вона є об'єктивною. Коли норма права стосується певної ситуації і здій-снюється в конкретній поведінці суб'єкта, вона є суб'єктивною. Наприклад, громадянин С. може скористатися суб'єктивним пра-вом на пільгу щодо податків у силу того, що така пільга перед-бачена в нормах податкового права. Об'єктивне право складається з норм, що виражені в законі, норм, що