Суб’єктами цивільних правовідносин Кодекс 1963 року визначає громадян і організації – юридичні особи. Держава не згадується спеціально серед суб’єктів цивільно-правових відносин, але такий її статус витікає із змісту окремих норм (наприклад, про право власності, про спадкування і т. інше).

ЦК 1963 року більш повно і чітко на відміну раніше діючого Кодексу визначив поняття юридичної особи. Кодекс не вміщує норм, спеціально присвячених визначенню об’єктів права. Більша частина їх розміщена в тих чи інших главах розділу “Право власності”. Проте в “Загальних положення” значна увага приділена угодам.

Крім того, перший розділ доповнений положеннями про представництво і довіреність.

Розділ “Право власності” досить характерний для “законодавства країни, яка побудувала соціалізм і перейшла до поступового будівництва комуністичного суспільства”.

По-перше, право власності закріплено в якості єдиного, офіційно визнаного, речового права.

По-друге, в зв’язку з ліквідацією приватної власності, змінами економічного ладу, прийняттям нової Конституції СРСР змінилася класифікація форм власності. Кодекс виходив з існування соціалістичної власності і особистої власності громадян на майно, яке призначалося для задоволення їх матеріальних і культурних потреб (ст. 87, 88 ЦК).

Норми зобов’язального права складають основний зміст цивільних кодексів колишніх союзних республік, в тому числі і ЦК УРСР 1963 року, де зобов’язанням присвячена 321 стаття з 572.

На відміну від ЦК УРСР 1922 року, де вина не фігурувала в якості умови відповідальності за порушення зобов’язань, ст. 209 ЦК 1963 року встановлює, що особа, яка не виконала зобов’язання або виконала його не належним чином, несе майнову відповідальність лише при наявності вини (умислу або необережності), крім випадків, передбачених законом або договором.

Таким чином, був закріплений принцип “винного з виключенням” начала. Це стало кроком вперед.

Окремим видам зобов’язань присвячена друга частина розділу “Зобов’язальне право”. З багаточисленних можливих варіантів побудови системи зобов’язань законодавець вибрав традиційну структуру, що нагадує право Юстиніана і Цивільний кодекс Франції 1804 року.

Розділ ІV - “Авторське право”, як і два останніх – “Право на відкриття” і “Винахідницьке право” є абсолютними новелами цивільного кодексу. В ЦК УРСР 1922 року вказані види відносин не згадуються взагалі. Вони входили в сферу правового регулювання спеціального законодавства – Закону УРСР від 6 лютого 1929 року “Про авторське право”, створеного на базі союзних “Основ авторського права” від 11 травня 1928 року. Таке рішення було не зовсім вдалим і при другій кодифікації положення виправили. При цьому принципові рішення вказаних актів в значній мірі були перенесені ЦК 1963 року. Це стосується визначення авторського права, його суб’єктів, об’єму їх прав, зміст авторських договорів і таке інше.

В результаті багатьох змін і доповнень (особливо після приєднання СРСР до Всесвітньої конвенції про авторське право) багато положень цього розділу стали суттєво відрізнятися від початкової редакції, а в процесі подальшого оновлення законодавства втратили силу. Це стосується також і права на відкриття та винахід.

До числа новел спадкового права (розділ 8) входять: встановлення черг спадкування за законом з рівністю часток спадкоємців всередині черги (статті 529, 530), визначення порядку спадкування непрацездатними утриманцями, усиновленими і усиновителями (статті 531, 532), поширення права розпорядження майном шляхом заповіту з обмеженням його тільки обмовленням про право на обов’язкову частку (стаття 535) і т.і.