релігії відмовилася від переливання крові, через що померла від рани. З точки зору теорії причинності «умова, без якої не», якби на Б. не був спрямований пістолет, а дівчині не була нанесена ножова рана, то «не» виник би у Б. серцевий напад, не виникла б потреба в переливанні крові у дівчини і не стався б наслідок - смерть Б. і смерть дівчини. Оскільки спрямованість пістолета з боку А. та ножова рана з боку Д. залишаються необхідними умовами смерті потер-пілих, то А. і Д. мають відповідати згідно з теорією «умо-ва, без якої не» за настання смерті їхніх жертв. Англійський криміналіст Пітер Лейленд, який, аналізуючи непов'язані події, при причинній зумовленості використовує критерій «як-би не», щоб з'ясувати, чи сталася б та чи та подія, «якби не» сталося іншої події, наводить розглянуту англійським судом справу Р. проти Сміта (1959 р.), яку відтоді вва-жають за кращий прецедент. Сталася бійка, під час якої один солдат штрикнув багнетом іншого. Потерпшого занес-ли до лікаря, де й урвалося його життя. Лікар був закло-потаний і не спромігся оцінити тяжкість поранення. Від лікування, яке призначив зрештою лікар, потерпілому погіршало, і він невдовзі помер. При розгляді апеляційної скарги на присуд (про навмисне вбивство) було зазначено, що удар багнетом становив «реальну головну причину» смерті, а неправильне лікування не пов'язане безпосередньо зі смертю '.
За теорію причинності согиііііо зіпе циа поп, діяння люди-ни тоді ставало причиною даної події, якщо воно було необхідною умовою настання цієї події. При цьому вважало-ся, що причиною будь-якої події є, разом з діянням людини, кожна необхідна для її настання умова, що знаходиться в ланцюжку причинності. Теорія, що розглядається, встановила загальні правила: причиною певного наслідку має вважатися таке діяння людини, яке є однією з достатніх умов настання такого наслідку за наявності суб'єктивної умови - усвідом-лення особою того, що нею вчиняється, і передбачення нею наслідків вчиненого.
Недоліком теорії сопсііііо зіпе циа поп було те, що вона не давала відповіді на питання про причинний зв'язок щодо наслідків, які виникли за допомогою інших сил. За своїм змістом ця теорія дозволяла вважати діяння людини достат-ньою причиною дуже віддалених наслідків, які сталися від інших, сторонніх причин.
Згодом у теорії кримінального права Німеччини та Росії виник новий напрям, що мав назву причина-умова, причи-на-привід. Основне положення цього напряму зводиться до того, що не всі умови, за яких настають шкідливі наслідки, однакові: одні з них є головними, інші - другорядними і вважаються лише приводом. Якщо діяння людини було головною умовою наслідку, то воно визнавалося причиною наслідку. Коли ж наслідки виникали від приєднання до дії сторонніх, самостійно діючих, не викликаних людиною сил, то такі дії людини визнавалися лише приводом; у цьому разі вважалося, що причинного зв'язку між діянням людини і кінцевим наслідком немає і за настання такого наслідку людина не повинна була відповідати. Наприклад, А. запо-діяв Б. тілесне ушкодження, потерпілий залишився на вули-ці і замерз. Дії А. відповідно до зазначеного теоретичного напряму є лише приводом смерті Б. і не можуть вважатися причиною смерті останнього, тому що стороння сила (холод) не викликана діями А., а приєдналася цілком самостійно. Разом з цим положенням визнавалося, що коли на такий (у наведеному випадку) розвиток події і на гакий наслідок розраховував А., то він мав відповідати за смерть Б. Якщо це так, то немає сенсу доводити відмінність між причиною і приводом.
Теорія адекватної причинності. За цією теорією, яка ви-никла наприкінці XIX ст., причинний зв'язок між небезпеч-ним діянням і злочинним наслідком мав визначатися на основі зіставлення даного діяння з іншими подібними в типових випадках діями. Там, де немає типового (адекватно-го) причинного зв'язку між діянням і наслідком, там немає причинного зв'язку. Отже, за цією теорією людина має відпо-відати лише за адекватні (типові) наслідки свого діяння. Серед прихильників даної теорії не було єдності думок щодо самого поняття «типова» причина. Існувало два підходи щодо вирішення цього питання: «об'єктивний» - з точки зору загальножиттєвого досвіду «середньої розважливої лю-дини» і «суб'єктивний» - з точки зору усвідомлення типових явищ самим суб'єктом діяння.
Таким чином, питання про причинний зв'язок між небез-печним діянням і взаємопов'язаними з ним іншими чинни-ками та настанням шкідливих наслідків теорія адекватної причинності вирішує трьома шляхами: а) на підставі типо-вих зв'язків, характерних для даної категорії подій; б) по-рівнянням даної категорії зв'язків з іншими подібними в типових випадках категоріями зв'язків; в) залежно від ус-відомлення (сприйняття) типової причини діючою особою (злочинцем), яка мала відповідати загальножиттєвому досві-ду «середньої розважливої людини».
Теорія необхідного спричинення. Ця теорія зародилася наприкінці XIX ст. у Німеччині, набула свого розвитку в Росії і стала панівною теорією кримінального права колиш-нього Радянського Союзу. Вона зберігає своє значення і нині в науці кримінального права незалежних держав колиш-нього СРСР. Питання про причинний зв'язок у кримінально-му праві радянські криміналісти вирішували, виходячи з основних принципів діалектичного матеріалізму, розглядаючи причинний зв'язок як об'єктивно існуючий зв'язок між небез-печним діянням людини і певним злочинним наслідком. Джерелом цієї теорії є два критерії діалектичного матеріалізму - необхідність і випадковість. Під необхідністю розуміється вияв закономірності даного явища, вона (закономірність)