Зміст:

Вступ.

Висновок

Вступ

В Законі України "Про власність" власність в Україні виступає в таких формах: приватна, колективна, держав-на. При цьому в законі встановлено, що всі форми власності є рівноправними.

По-іншому регулюються відносини власності в Конституції України. По-перше, у Конституції (статті 41, 116, 142 і 143) щодо власності вживаються терміни "приватна", "державна" та "кому-нальна" і нічого не говориться про колективну власність. При цьому комунальна власність (власність територіальних громад сіл, селищ, міст) розглядається відокремлено від державної. По-друге, на відміну від Закону України "Про власність" у Консти-туції йдеться не про рівноправність форм власності, а про рівність перед законом усіх суб'єктів права власності (ч. 4 ст. 13). Зазначені новели зумовлюють необхідність внесення відповідних змін до Закону "Про власність".

Економічні відносини власності дістають юридичне закріплення у праві власності, яке виникає внаслідок правового регулювання зазначених економічних відносин. Пра-вове регулювання відносин власності є одним з найважливіших напрямів нормотворчої діяльності держави. За допомогою права держава регулює належність тих чи інших об'єктів власності пев-ному суб'єктові (громадянину, колективу, державі); обсяг і зміст суб'єктивних повноважень власника, порядок і форми їх реаліза-ції стосовно різних об'єктів; засоби і способи правової охорони відносин власності тощо.

Сукупність зазначених правових норм, що регулюють відно-сини власності, становить право власності в об'єктивному розу-мінні. Суб'єктивне право власності визначається Законом Украї-ни "Про власність" та Цивільним кодексом як врегульовані зако-ном суспільні відносини щодо володіння, користування і розпо-рядження майном. Володіння - це закріплення матеріальних благ за конкретними власниками - індивідами і колективами, фактичне утримання речі у сфері господарювання цих осіб. Користування - це вилучення з речей їхніх корисних властивос-тей, які дають можливість задовольнити відповідні потреби інди-віда чи колективу. Розпорядження - це визначення власником юридичної або фактичної долі речі. Індивід або колектив здій-снює володіння, користування і розпорядження речами (матері-альними благами) за своїм інтересом, незалежно від волі і бажан-ня інших осіб.

Кожне із зазначених повноважень власник може передати ін-шій особі, не втрачаючи при цьому права власності. Так, при зда-ванні майна до камери схову володіння ним здійснює охоронець; орендар користується зданим йому в оренду чужим обладнан-ням; комісіонер володіє і розпоряджається речами, зданими на комісію. Проте ні охоронець, ні орендар, ні комісіонер власника-ми майна, що перебуває в їх володінні, не стають. Право власнос-ті продовжує належати тому, кому воно належало до здавання майна на схов, в оренду чи на комісію.

В деяких випадках, коли права володіння, користування і розпорядження одночасно зосереджуються в особи, яка не є власником майна.

1. Поняття права приватної власності громадян

Власність громадян одержала детальну правову регламентацію в Законі України «Про власність». При цьому індиві-дуальна (особиста і приватна трудова) власність за своїм розта-шуванням стала передувати іншим формам власності.

Індивідуальна власність громадян, як одна з форм власності в Україні, проіснувала досить недовго. 7 липня 1992 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України», яким замість права інди-відуальної власності була введена нова форма власності - «пра-во приватної власності», що ознаменувало собою перемогу при-хильників ринкових реформ. Введення приватної власності, од-нак, не призвело до істотних змін в переліку об'єктів права влас-ності, визначеного Законом України «Про власність» (в первісній редакції) стосовно права індивідуальної власності, що засвідчи-ло притаманність останній всіх ознак приватної власності.

Таким чином, в 1992 р. завершилося остаточно юридичне ви-знання приватної власності в Україні, що, однак, не зняло гос-троту проблеми подальшого врегулювання відносин власності громадян, оскільки відповідні норми ЦК України 1963 р. не за-знавали змін, адекватних суспільно-економічним відносинам. Переважна частина норм цього Кодексу фактично вступила в суперечність з новим законодавством про власність, що пород-жувало небажаний правовий вакуум в регулюванні важливої сфери цивільних правовідносин. Лише 16 грудня 1993 р. Верховна Рада України прийняла закон про внесення змін в Цивільний кодекс і деякі законодавчі акти. Зокрема, з ЦК України були виклю-чені: глави 7, 8, 9, статті 87, 87, 88, 100-104, 106, 108, 111, 117, 120-127. Ст. 86 була викладена в редакції ст.2 Закону України «Про власність» з введенням до неї нової частини шостої, в якій зазначається, що відносини власності регулюються Законом України «Про власність», Цивільним кодексом, іншими законо-давчими актами. Цілком зрозуміло, що головним джерелом пра-вового регулювання відносин власності громадян став Закон України «Про власність», а інші законодавчі акти набули зна-чення субсидіарних. їх аналіз дає певне уявлення про поняття права приватної власності в сучасний період.

Найнеобхіднішими економіко-правовими ознаками для ви-значення сутності приватної власності, як і будь-якої іншої існу-ючої форми власності, насамперед можуть слугувати: її об'єктний склад; її суб'єктний склад; обсяг правомочностей власника; ха-рактер співіснування приватної власності з іншими формами власності.

Згідно зі ст.13 Закону України «Про власність» об'єктами права приватної власності (в первісній редакції - індивідуаль-ної власності) є жилі будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, садові будинки, предмети домашнього гос-подарства, продуктивна і робоча худоба, насадження на земельній ділянці, засоби виробництва, вироблена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення (п.1). Окрім того, об'єктами права власності громадян є твори науки, літератури, мистецтва, відкриття, винаходи, промислові зразки та інші ре-зультати інтелектуальної праці (п.2).

З правової точки зору особливої необхідності в законодавчому закріпленні такого