У Проекті Цивільного кодексу України в редакції від 25.08.96 р. запропонована наступна норма: «У власності фізичних осіб - суб'єктів права приватної власності - може перебувати будь-яке майно, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть належати фізичним особам» (ст.321). Запро-понований підхід до визначення об'єктного складу приватної власності громадян, хоч і відмінний від його визначення в За-коні України «Про власність», але також має свої вразливі місця, оскільки є надто абстрактним, що є небажаним явищем для кон-струювання правових норм. Це може створювати також певні труднощі при застосуванні правової норми на практиці.

Значною є норма п. 3 ст. 13 Закону України «Про власність» про те, що склад, кількість і вартість майна, що може бути у власності громадян, не обмежується, крім випадків, передбаче-них законом. Тобто проголошується принцип: громадяни мо-жуть мати у власності будь-яке майно, у будь-якій кількості чи цінності, якщо законом не встановлено безпосередніх обмежень. Зрозуміло, що такі обмеження мають носити винятковий харак-тер, обумовлений відповідними загальнодержавними інтереса-ми, міжнародними угодами і принципами, умовами підприємницької діяльності. Формально подібний принцип пев-ною мірою діяв і щодо особистої власності громадян, об'єктами якої, як вже зазначалося, було переважно майно особисто-спо-живчого призначення. Водночас вартість цього майна фактично обмежувалася існуючою в соціалістичній економіці жорсткою системою оплати праці і споживання. Безперечно, що і в умовах переходу до ринкової економіки мають діяти певні регулятори джерел достатку громадян з метою недопущення різкої дифе-ренціації населення, а відтак і поділу його лише на багатих і бідних. Такими регуляторами в сучасних умовах можуть бути, наприклад, норми фінансово-податкового законодавства.

У відповідності до Закону України «Про власність» суб'єктами права приватної власності в Україні є громадяни України, громадяни інших республік (в первісній редакції), іноземні громадяни та особи без громадянства. Громадяни інших радянських республік, іноземні громадяни та особи без громадянства користуються пра-вами і несуть обов'язки щодо належного їм на території України майна нарівні з громадянами України, якщо інше не передба-чено законодавчими актами України (ст.11).

Важливе значення має встановлення в законодавстві про власність принципу рівності всіх суб'єктів права приватної влас-ності. Це, однак, не виключає встановлення можливих обме-жень в придбанні іноземними громадянами або особами без гро-мадянства окремих видів майна або його використання (наприклад, стосовно земельних ділянок).

Наступною ознакою, яка характеризує сутність права власності у будь-якому суспільстві, є ступінь свободи власника у здійсненні правомочностей щодо належного йому майна. В соціалістичному, суспільстві, як вже нами відзначалося, власник здійснює право-мочності володіння, користування і розпорядження майном у межах, встановлених законом. При цьому особиста власність підпо-рядковується соціалістичній власності з наданням відповідних переваг останній, встановленням численних обмежень для першої. Звичайно, подібне надання «свободи» власнику неприйнят-не для суспільства з ринковою економікою і приватною власніс-тю. Тому в Законі України «Про власність» було закладено прин-ципово нові визначальні підходи, відповідно з якими власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном і має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону, використовувати його для господар-ської та іншої, не забороненої законом, діяльності. Такі права мають усі власники, в тому числі й громадяни, що додатково підтверджено в ст.19 Закону України «Про власність», в якій пря-мо обумовлене право громадян використовувати належне їм май-но для ведення господарської та іншої не забороненої законом діяльності. Нове законодавство про власність встановило юридич-ну рівність приватної власності громадян з іншими існуючими в Україні формами власності. Наведене свідчить, що воно надає власнику максимально можливий і економічно доцільний обсяг свободи щодо належного йому майна на відміну від соціалістич-ного устрою, в якому панував принцип обмежень і заборон.

В кожній державі економічні відносини власності взагалі і влас-ності громадян зокрема набувають відповідного правового регу-лювання, яке здійснюється переважно нормами цивільного пра-ва. У такому разі слід говорити про право власності громадян. При цьому в цивільно-правовій науці прийнято розмежовувати право власності в об'єктивному і суб'єктивному значенні.

Так, в об'єктивному значенні право приватної власності гро-мадян — це сукупність правових норм, які встановлюють і охоро-няють приналежність громадянам майна споживчого і фінансово-виробничого призначення і забезпечують власникам-громадянам здійснення права володіти, користуватися і розпоряджатися цим майном на свій розсуд, використовувати його для будь-яких цілей, якщо інше не передбачено законом.

Право приватної власності громадян в суб'єктивному значенні - це передбачене і гарантоване законом право власника-громадянина здійсню-вати володіння, користування і розпорядження належним йому майном на свій розсуд і з будь-якою метою, якщо інше не передбачено законом. Рідкісним явищем для законодавчої техніки є зміст п.1 ст.2 Закону України «Про власність», в якому сформульоване загаль-не (фактично науково-теоретичне) визначення права власності, відповідно до якого «право власності - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпоряд-ження майном». Подібного визначення поняття права власності не містили ні Цивільний кодекс УРСР 1922 р., ні Основи цивіль-ного законодавства 1961 р. та Цивільний