кодекс УРСР 1963 р., ні Основи цивільного законодавства 1991 р. Наведеному визна-ченню притаманні істотні недоліки. Насамперед, навряд чи ко-ректно ототожнювати право власності з суспільними відносина-ми. Суспільні економічні відносини, дійсно, можуть бути врегу-льовані нормами права, але ця обставина аж ніяк не розкриває суть права власності як юридичної категорії. Досліджувана нор-ма про поняття права власності не містить важливих ознак, які б вказували на приналежність певних правомочностей конкрет-ному носієві (власнику) або іншим чином визначали фактор при-власнення матеріальних благ індивідом. Тому не випадково роз-робники проекту Цивільного кодексу України в редакції від 25.08.96 р. в ст.314 записали, що «правом власності є найбільш повне право, що його особа має на майно». Однак і така форму-ла щодо права власності є вразливою, оскільки не містить абсо-лютно ніяких юридичних ознак, притаманних праву власності. Взагалі ж, нагальної необхідності в законодавчому визначенні права власності не існує, оскільки у будь-якому разі воно не буде ідеальним і піддаватиметься критиці. Це проблема юридич-ної науки. На наш погляд, з урахуванням усього сказаного пра-во власності можна визначити як «визнане законом право, яке закріплює абсолютну приналежність майна особі (власнику) та визначає її права і обов'язки щодо цього майна».
2. Об'єкти права приватної власності громадян
Постановою Верховної Ради України від 17 червня 1991 р. «Про право влас-ності на окремі види майна» (з наступними змінами і допов-неннями від 22 квітня 1993 р., 15 липня 1994 р., 24 січня 1995 р.) було затверджено «Перелік видів майна, що не може перебувати у власності громадян, громадських об'єднань, міжнародних органі-зацій та юридичних осіб інших держав на території України» та «Спеціальний порядок набуття права власності громадянами на окремі види майна», викладені відповідно в додатках №1 і №2. До такого Переліку входять:
1. Зброя, боєприпаси (крім мисливської і пневматичної зброї, зазначеної в Додатку №2, і боєприпасів до неї, а також спортив-ної зброї і боєприпасів до неї, які набуваються громадськими об'єднаннями з дозволу органів внутрішніх справ), бойова і спеці-альна військова техніка, ракетно-космічні комплекси.
2. Вибухові речовини і засоби вибуху. Всі види ракетного па-лива, а також спеціальні матеріали і обладнання для його вироб-ництва.
3. Бойові отруйні речовини.
4. Наркотичні, психотропні, сильнодіючі отруйні лікувальні засоби (за винятком отримуваних громадянами за призначен-ням лікаря).
5. Протиградові установки.
6. Державні еталони одиниць фізичних величин.
7. Спеціальні технічні засоби негласного отримання інформації (зазначені засоби не можуть також перебувати у власності юри-дичних осіб недержавних форм власності).
8. Електрошокові пристрої та спеціальні засоби, що застосову-ються правоохоронними органами, крім газових пістолетів і ре-вольверів та патронів до них, заряджених речовинами сльозото-чивої та дратівної дії.
Що ж до видів майна, для яких встановлюється спеціальний порядок набуття громадянами права власності, то в Додатку №2, зокрема, зазначаються: вогнепальна мисливська зброя, газові пістолети і револьвери та деякі види пневматичної зброї; пам'ят-ки історії і культури; радіоактивні речовини. Такі види майна можуть бути придбані лише за наявності відповідного дозволу (органів внутрішніх справ, Міністерства культури, державних органів по ядерній та радіаційній безпеці тощо).
Вилучення перерахованих видів майна з числа об'єктів права приватної власності громадян аж ніяк не можна розглядати як обмеження прав власника, оскільки перебування такого майна у власності громадян завдавало б шкоду державі, суспільству, ок-ремим громадянам, суперечило б в багатьох випадках принци-пам міжнародного права. З таких міркувань наведений перелік в майбутньому може і поповнюватися.
Як вже відзначалося, цивільним законодавством СРСР і УРСР встановлювалися кількісні та інші обмеження щодо права особис-тої власності на жилий будинок (а з часом і на квартиру). Зокре-ма, відповідно до ст.ст. 101-102 ЦК України 1963 р. в особистій власності громадянина міг бути лише один жилий будинок або частина його, розмір якого не повинен перевищувати 60 кв. м жилої площі (з 1985 р. - 80 кв. м). Оскільки ж Законом України «Про власність» ці обмеження прямо не скасовувалися, а лише зазна-чалося, що «склад, кількість і вартість майна, що може бути у власності громадян, не обмежується, крім випадків, передбаче-них законом» (ст. 13), то виникли підстави для сумнівів в подальшій чинності норм ЦК, обмежуючих кількість і розміри жилих бу-динків (квартир) громадян. Подібна невизначеність поглибилася у зв'язку з прийняттям Закону України «Про пріоритетність соці-ального розвитку села та агропромислового комплексу в народ-ному господарстві України» від 17 жовтня 1990 р., в ст.11 якого зазначалося, що розміри індивідуальних житлових і господар-ських споруд на селі не регламентуються. Норма ст.11 зберегла свою чинність і після прийняття Закону України «Про власність», а також після подальших змін і доповнень, що вносилися в Закон від 17 жовтня 1990 р. Звідси можливий логічний висновок: в се-лах зберігаються обмеження щодо кількості жилих будинків, а в містах - щодо кількості і розмірів жилих будинків. Відповідно і Пленум Верховного Суду України в своїй Постанові від 4 жовтня 1991 р. «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право індивідуальної власності на жилий будинок» ре-комендував судам при розгляді справ даної категорії враховувати ст11 Закону від 17 жовтня 1990 р. (п.1). І лише після вилучення з ЦК України ст.ст. 100-104 та інших, відповідно до Закону від 16 грудня 1993 р., зникли остаточно правові підстави застосування норм, обмежуючих право власності на жилий будинок (кварти-ру). Звичайно, передчасно стверджувати, що сьогодні кожний громадянин може мати у власності кілька квартир (кілька бу-динків) або житло будь-якого розміру. По-перше, в Україні поки що існує великий дефіцит житла,