Особливим об'єктом права є земля. Як відомо, в період існу-вання СРСР діяв принцип абсолютної державної монополії на землю. Земля, її надра, води і ліси становили виключну власність держави і надавалися тільки у користування. В декларації про державний суверенітет України такі об'єкти були проголошені власністю її народу. Відповідно в Земельному кодексі України від 18 грудня 1990 р. (в первісній редакції) і в Законі України «Про власність» сформувався новий правовий інститут, який встанов-лював умови і порядок надання землі громадянам у довічне ус-падковуване володіння, який, однак, не набув необхідної право-вої завершеності у зв'язку з введенням Законом від 3О січня 1992 р. поряд з державною колективної і приватної форми власності на землю. Тому в Земельний кодекс України 18 березня 1992 р. були внесені істотні зміни і доповнення, які формально засвідчили повноцінність інституту права приватної власності в Україні.

Земельним законодавством встановлюється спеціальний пра-вовий режим щодо умов набуття права власності на земельні ділянки та здійснення громадянами правомочностей власника, обмежуються їх розміри, що обумовлено особливостями такого об'єкта права власності та його значенням в суспільстві. Насам-перед ці особливості полягають в тому, що об'єктом права влас-ності є не земля взагалі як фізичний об'єкт матеріального світу, а земельна ділянка як правова категорія з чітко окресленими межами. На відміну від інших об'єктів права власності, щодо яких власник вправі здійснювати будь-які дії (змінювати місце-знаходження, споживати, навіть знищувати чи псувати), земель-на ділянка має використовуватися лише відповідно до її цільо-вого призначення (для сільськогосподарського виробництва, за-будови тощо), власник не повинен завдавати їй шкоди, знищу-вати чи псувати її під страхом застосування до нього санкцій.

В Указах закладена певна внутрішня неузгодженість, оскільки ними передбачається передача землі у колективну власність і вод-ночас за кожним членом сільгосппідприємства визнається пра-во приватної власності на земельну частку (пай). Власне ця не-узгодженість породжена певною мірою змістом ст.5 Земельного кодексу України, згідно з якою суб'єктами права колективної власності є сільгосппідприємства, а співвласниками - їх члени.

В сучасних умовах широкого розповсюдження набув обіг цінних паперів, значення яких в умовах соціалістичної економіки було мінімальним. За Законом України «Про цінні папери і фондову біржу» цінними паперами є грошові документи, що засвідчують право володіння або відносини позики, визначають взаємовідно-сини між особою, що їх випустила, та їх власником і передбача-ють, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів або про центів, а також можливість передачі грошових та інших прав що, випливають з цих документів, іншим особам. Зазначеним Законом цінними паперами, які можуть випускатися і обертатися, визнаються акції, облігації внутрішніх республіканських і місцевих і позик, облігації підприємств, казначейські зобов'язання республії ки, ощадні сертифікати, векселі, приватизаційні папери. Між тим в юридичній літературі називаються і інші документи, які мають ознаки цінних паперів, а саме: чеки, акредитиви, ощадні книжки, лотерейні квитки, страхові поліси, накладні, варанти, коносаменти. На наш погляд, однак, не всі з перерахованих доку-ментів є повноцінними цінними паперами (наприклад накладні, страхові поліси, іменні ощадкнижки, не розіграні і програшні ло-тереї). Цінні папери як об'єкти цивільних прав мають відповідати встановленій законом формі, містити усі необхідні для них рекві-зити. За чинним законодавством випускати цінні папери (тобто бути емітентом) мають право лише юридичні особи. Однак громадянин може стати власником будь-яких видів цінних паперів, як правило, в необмеженій кількості. Можливе також певне регу-лювання відносин по придбанню окремих цінних паперів, на-приклад акцій, з встановленням тих чи інших обмежень. Так, придбати акції акціонерного товариства закритого типу можуть, як правило, лише засновники, такі акції не можуть розповсюд-жуватися шляхом підписки, купуватися та продаватися на біржі. Громадянин може стати власником (співвласником) цілісних майнових комплексів підприємств різних організаційно-право-вих форм, які мають статус юридичної особи та здійснюють ви-робничу, комерційну чи іншу діяльність з метою одержання при-бутку. В Законі «Про підприємства в Україні», інших законодав-чих актах та; в юридичній науці поняття «підприємство» вжи-вається в розумінні суб'єкта права, а інколи - об'єкта права. Наприклад, п.5 ст. 10 зазначеного Закону підприємству як суб'єк-ту права надаються відповідні повноваження по розпорядженню його майном, а в ст.14 визначаються повноваження власника по управлінню підприємством як об'єктом права. Більше того, в деяких випадках законодавець застосовує поняття «власник майна підприємства», що може дати підстави для висновку про те, що, наприклад, громадянин, який заснував приватне підприємство, не є його власником як об'єкта права, а стає лише власником майна підприємства. Подібна позиція законодавця на практиці може призводити до певних непорозумінь. Так, у випадку смерті власника приватного підприємства можна дійти висновку, що спадкоємці набувають лише прав на майно підприємства і не вправі визначати подальший статус підприємства як юридичної особи. Однак такий висновок був би позбавлений правової ло-гічності і економічної доцільності. Так чи інакше законодавець встановлює спеціальний правовий режим майна підприємства, який стосується порядку набуття, обліку, використання та відчу-ження такого майна. Правовий режим майна підприємства, безперечно, перебуває під впливом статутних положень, визначе-них власником-засновником.

Відповідно до ст.49 Закону «Про власність» володіння майном вважається правомірним, якщо інше не буде встановлено судом, арбітражним чи третейським судом. Водночас це означає, що власник не зобов'язаний мати письмовий доказ приналежності йому