Важливу роль для перехідного періоду до ринкової еконо-міки відіграла норма тієї ж ст. 15, за якою наймачеві жилого приміщення в будинку державного чи громадського житлово-го фонду та членам його сім'ї було надано право придбати у власність відповідну квартиру або будинок шляхом їх викупу або на інших підставах, передбачених законодавством Украї-ни. Однак у зв'язку з проведенням в Україні приватизації державного житлового фонду потреба в існуванні зазначених положень про викуп фактично відпала. Відповідно Постано-вою Кабінету Міністрів України від 8 жовтня 1992 р. було визнано таким, що втратило чинність, Положення про про-даж громадянам в особисту власність квартир в будинках дер-жавного і громадського житлового фонду, їх утримання і ре-монт від 19 травня 1989 р. Ті ж громадяни, які тим чи іншим чином реалізували своє приватизаційне житлове право, але проживають наймачами в державному чи приватному житло-вому фонді, можуть набути право власності на займане при-міщення на загальних підставах, уклавши з власником житла договір купівлі-продажу. Тому не обов'язковим є введення в новий ЦК норми про викуп наймачами квартир.

Серед інших підстав виникнення у громадян права влас-ності слід виділити такі:

а) одержання дивідендів від цінних паперів і вкладів у кре-дитних установах;

б) отримання пенсій, різних державних допомог, стипен-дій тощо;

в) отримання грошових сум чи іншого майна в порядку відшкодування заподіяної шкоди;

г) отримання коштів за аліментними зобов'язаннями;

д) правомірне заволодіння дарами природи;

е) отримання різних премій (наприклад, за досягнення в галузі науки, культури, мистецтва), виграшів (наприклад, ло-терейних), призів (наприклад, від участі в конкурсах, спор-тивних та інших змаганнях).

Звичайно, для виникнення за переліченими та іншими можливими підставами права власності також необхідне до-держання тих чи інших умов.

Певні юридичні факти необхідні і для припинення права приватної власності громадянина. Вони можуть бути спільни-ми для всіх суб'єктів права власності або специфічними, при-таманними лише громадянам. Значна частина юридичних фактів може бути юридичною підставою виникнення права власності і водночас його припинення. Так, укладення дого-вору купівлі-продажу тягне за собою припинення права влас-ності у продавця і водночас виникнення його у покупця. Проте так буває не завжди. Створення громадянином власни-ми зусиллями і з власних матеріалів скульптури, картини, ін-шої речі веде лише до виникнення права власності. Припиня-ється право власності у разі споживання фізичною особою продуктів харчування. Більше того, можуть бути випадки пе-реходу права власності в порядку правонаступництва. в яких підставою виникнення права власності є один юридичний факт, а підставою припинення у попереднього власника - інший. Така ситуація спостерігається при спадкуванні за за-повітом, оскільки право власності у спадкодавця припиняєть-ся у зв'язку з його смертю, а право власності у спадкоємця виникає на підставі заповіту. Припинення права приватної власності можливе також всупереч волі громадянина-власника (внаслідок реквізиції, конфіскації, націоналізації і т. ін.).

4. Здійснення громадянами права приватної власності

Правильне визначення обсягу правомочностей та умов їх здійснення має велике значення для утвердження правового статусу громадянина-власника та захисту його прав. Пору-шення особою відповідних правових норм може позбавити її такого захисту або навіть призвести до припинення права власності.

Власник, як зазначається в ст. 4 Закону України "Про власність", має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону, і використовувати таке майно для господарської та іншої, не забороненої законом діяльності. При цьому власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства, не завдавати шкоди навколишньому сере-довищу, не порушувати права та охоронювані законом інте-реси громадян, юридичних осіб, адміністративно-територі-альних утворень і держави. І лише у випадках і порядку, вста-новлених актами законодавства України, діяльність власника може бути обмежена або припинена. Недодержання власни-ком встановлених законодавством України вимог може бути підставою для відмови у захисті права приватної власності, оскільки цивільні права охороняються законом лише за умо-ви, що здійснення їх не суперечить призначенню цих прав у суспільстві.

В період переходу України до ринкових відносин у новому цивільному законодавстві набирає реального змісту формула: дозволяється все, що не заборонено законом. Не заперечую-чи можливість її застосування в інституті права власності, на наш погляд, слід обов'язково враховувати ту обставину, що у цивільному законодавстві, як правило, прямо не перелічу-ються усі неправомірні дії громадян-власників. Практично це й неможливо передбачити. Тому звернення до загальних кри-теріїв визначення правомірності чи неправомірності дій влас-ників є цілком виправданим і не суперечить закону. Це сто-сується однаковою мірою усіх трьох елементів правомочності власника, тобто володіння, користування і розпорядження. Причому обсяг правомочності (її обмеження) може встанов-люватися як щодо сукупності усіх названих елементів, так і щодо кожного з них, що зумовлено неоднаковим їх значен-ням для власника і оточуючих осіб.

Право володіння об'єктами права приватної власності (тобто фактичне панування над річчю чи фактичне утримання її у сфері власних потреб власника) кожен громадянин здійснює самостійно або за власною волею спільно з іншими особами (як фізичними так і юридичними), зокрема членами сім'ї. Проте таке спільне володіння не породжує в останніх права власності. Власник має право передати належне йому майно у володіння інших осіб, не втрачаючи при цьому права влас-ності. Власник не завжди може бути заінтересований мати майно у своєму фактичному володінні. Наприклад, власник кількох квартир може задовольнятися проживанням в одній з квартир, виходячи з власних потреб. Більше того, можливі ситуації, коли фактичне володіння майном для власника є недоцільним. Так, як правило, громадяни володіють грошо-вими