Співвласники можуть відмовитися від придбання відчужуваної частки і раніше вказаних строків. Відповідно співвласник-продавець вправі реалізувати свою частку у спільному майні стороннім особам з моменту такої відмови. При продажу частки з порушенням права привілейованої купівлі зацікавлений співвласник протягом трьох місяців може звернутися до суду з позовом про переведення на нього прав і обов'язків покупця (ч. З ст. 114 ЦКУ). Вказаний 3-місячний строк є строком позовної давності і обчислюється з дня, коли позивач дізнався про укладення угоди. Переведення на співвласника, прав і обов'язків покупця, як випливає зі змісту закону, здійснюється без попереднього визнання угоди про відчуження частки у спільному майні сторонній особі недійсною. Під порушенням права привілейованої купівлі слід розуміти також випадки продажу частки сторонній особі на пільгових умовах, наприклад, за нижчою ціною, ніж це було запропоновано співвласникам. Інакше продавець мав би можливість легко обійти закон, пропонуючи їм явно неприйнятні умови. Вирішуючи питання про можливе переведення прав і обов'язків покупця на співвласника, який виявив бажання придбати продану з порушенням закону частку у спільному майні, суд має переконатися у серйозності і реальності намірів такого співвласника. Доказом цього є внесення позивачем на депозитний рахунок суду сум, які за договором зобов'язаний сплатити покупець. Невиконання повивачем цих умов може бути підставою для відмови у позові про переведення на нього прав і обов'язків покупця.

Відповідно до роз'яснень Пленуму Верховного Суду України, оскільки з виділенням учаснику спільної власності на будинок його частки у натурі спільна власність на неї припиняється, решта учасників спільної власності втрачає право привілейованої купівлі цієї частки. Це, очевидно, має стосуватися також іншого спільного майна, відносно якого можливе реальне виділення частки. Кожен з учасників спільної часткової власності має право вимагати виділення своєї частки із спільного майна (ч. 1 ст. 115 ЦКУ). Співвласник має таке право без наведення мотивів. При реалізації права на виділення така особа отримує свою частку у майні і вибуває із складу учасників спільної власності.

Спосіб і порядок виділення встановлюються угодою всіх учасників права спільної часткової власності. Однак вони можуть і не дійти до такої згоди, особливо щодо виділення частки у натурі з неділимого майна. Якщо згоди про спосіб виділення не досягнуто, то за позовом будь-кого з учасників майно ділиться у натурі, якщо це можливо без шкоди для його господарського призначення, інакше власник, що виділяється, одержує грошову компенсацію ( ч. 2 ст. 115 ЦКУ).

Суд насамперед вирішує питання про можливість виділення частки у натурі, а грошова компенсація присуджується лише тоді, коли реальне виділення частки у майні є неможливим, зокрема у зв'язку з його неподільністю (телевізор, холодильник). При цьому мається на увазі неподільність майна не у фізичному, а у юридичному розумінні.

Так, неподільними з юридичної точки зору є тематичні колекції картин, цілісні майнові виробничі комплекси, зібрання творів одного автора, сервіз, гарнітур меблів. У судовій практиці подільним за певних умов визнається жилий будинок. Проте навіть за умови можливості виділення частки у жилому будинку певні його конструкції повинні перебувати у спільній власності (наприклад, покрівля).

У випадку порушення питання про виділення усіма співвласниками фактично відбувається ліквідація права спільної часткової власності (поділ). При неможливості виділити кожному з них частку у натурі і відсутності з цього приводу згоди між ними суд вправі присудити все майно одному із співвласників, а решті - відповідну грошову компенсацію.

3. Право спільної сумісної власності подружжя.

Право спільної сумісної власності подружжя займає центральне місце у системі майнових відносин між ними. Визначальним тут е принцип спільності нажитого у період шлюбу майна. Юридичне закріплення цей принцип отримав ще у Сімейному кодексі УРСР 1926 р. (його повна назва - Кодекс законів про сім'ю, опіку, шлюб і акти громадського стану Української РСР), зберігає свою життєздатність і у нині діючому законодавстві. Однак детально були врегульовані майнові відносини подружжя лише Основами законодавства Союзу РСР, прийнятими 27 червня 1968 р., і прийнятим в їх розвиток шлюбно-сімейним законодавством союзних республік. З цього моменту більшість правових норм щодо власності подружжя не зазнала суттєвих змін, що свідчить про вдалість вибраного механізму її регламентації.

Майнові відносини між подружжям врегульовані на сьогодні переважно Кодексом про шлюб та сім'ю Української РСР, введеним в дію ще з 1 січня 1970 р. (з наступними змінами). У необхідних випадках можливе також субсидіарне застосування норм цивільного законодавства, що визначають зміст прав громадян, порядок укладення угод та інше.

Кодексом про шлюб та сім'ю (ст. 22) встановлено принцип спільності придбаного у період шлюбу майна - "Майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною власністю". Отже, режим спільності не поширюється на майно, придбане до шлюбу або після його припинення. При цьому юридичну силу має шлюб, укладений у державних органах запису (реєстрації) актів громадянського стану. Нерідко чоловік і жінка з певних причин не реєструють шлюб, перебуваючи у так званих фактичних шлюбних відносинах. У цьому разі всі спірні питання щодо майна, набутого у період таких відносин, вирішуються судами відповідно до норм цивільного законодавства, які регулюють спільну часткову власність. Тому частка у майні осіб, що перебувають у фактичному шлюбі, повинна визначатися у разі спору залежно від ступеня участі кожного з них у його набутті.

Відповідно