норм цивільного законодавства про правила укладення угод також спеціальних вимог, передбачених сімейним законодавством. Так, відповідно до ч. 2 ст. 23 Кодексу про шлюб і сім'ю їй при здійсненні угод одним з подружжя щодо спільного майна вважається, що він діє за згодою другого (тобто діє презумпція згоди другого з подружжя, яка може бути спростована відповідними доказами). Проте при укладенні угод по відчуженню спільного майна, які вимагають обов'язкового нотаріального посвідчення, згода другого з подружжя повинна бути висловлена у письмовій формі.
Порушення подружжям умов укладення угод може призвести до визнання їх недійсними. Так, якщо на укладення таких угод навіть була формальна взаємна згода, вони можуть бути визнані недійсними за загальними правилами цивільного законодавства. Такі наслідки можуть, зокрема, настати, якщо угоду було укладено внаслідок помилки, обману, насильства, погрози (ст. 56, 57 ЦКУ). В усіх випадках є недійсними угоди щодо спільного майна, які вимагають обов'язкового нотаріального посвідчення, при відсутності письмової згоди того а подружжя, який не виступає безпосередньо учасником угоди.
Відносно інших угод, для яких не потрібна письмова згода другого з подружжя, оскільки вона презумпується, сімейне законодавство не визначає правових наслідків при фактичній відсутності на їх укладення взаємної згоди подружжя. Тому при вирішенні подібних спорів у судовій практиці застосовується ст. 145 ЦКУ, якою визначені умови витребування майна власником від добросовісного (недобросовісного) набувача.
Подружжю надається також право вступати між собою в усі договірні майнові відносини, які не суперечать закону (ст. 27 Кодексу про шлюб і сім'ю УРСР). Переважно це угоди дарування, поділу спільного майна, передачі спільного майна в особисту власність. Якщо угода одного з подружжя спрямована на обмеження майнових прав другого або дітей, вона повинна визнаватися недійсною. Укладені між подружжям угоди повинні відповідати не лише правилам сімейного, а й цивільного законодавства стосовно порядку і форми укладення майнових угод.
Кодекс про шлюб та сім'ю 23 червня 1992 р. доповнено ст. 27, за якою подружжю було надано право при вступі в шлюб за власним бажанням укладати угоду щодо вирішення питань життя сім'ї (шлюбний контракт), в якому передбачити майнові права і обов'язки подружжя. Однак умови такого контракту не повинні погіршувати становище будь-кого з подружжя порівняно з законодавством України.
Припинення спільної власності подружжя здійснюється, зокрема, шляхом їх поділу між співвласниками. Поділ відміняє режим спільності на нажите подружжям майно і, як правило, є наслідком припинення шлюбу. Поділ спільного майна можливий і у період шлюбу (за ініціативою подружжя або у примусовому порядку у зв'язку із зверненням стягнення на майно дружини-боржника).
При поділі спільного майна подружжя їхні частини визнаються рівними і лише у виняткових випадках суд може відступити від принципу рівності часток, враховуючи інтереси одного з подружжя або інтереси неповнолітніх дітей (ст. 26 Кодексу про шлюб і сім'ю). Таким чином, суд не може збільшити частку у спільному майні за підставами, не передбаченими законом.
Відступаючи від принципу рівності, суд обов'язково у своєму рішенні повинен вказати, які саме інтереси одного з подружжя або неповнолітніх дітей були для цього підставою. При добровільному поділі спільного майна подружжя може встановити за взаємною згодою частки у будь-якому співвідношенні. Водночас відповідно до змін, внесених до ст. 28 Кодексу Законом від 88 січня 1991 р., суд може визнати майно, нажите кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу, власністю кожного з них.
Поділ майна, що є спільною сумісною власністю подружжя, здійснюється судом за правилами ст. 29 Кодексу про шлюб і сім'ю. Якщо між подружжям не досягнуто згоди про спосіб поділу спільного майна, то за позовом подружжя або одного з них суд може винести рішення про поділ майна в натурі, якщо це можливо без шкоди для його господарського призначення; про розподіл речей між подружжям з урахування їхньої вартості та частки кожного з подружжя у спільному майні; про присудження майна в натурі одному з подружжя з покладенням на нього обов'язку компенсувати другому його частку грішми. При цьому враховуються інтереси неповнолітніх дітей або одного з подружжя, що заслуговують на увагу. Існує також ряд особливостей поділу того чи іншого майна (жилих будинків, кооперативних квартир, паєнагромаджень, вкладів тощо).
При здійсненні подружжям прав на спільне і роздільне майно у них можуть виникнути певні боргові зобов'язання особисті чи спільні. Особистими є всі борги, що виникли до шлюбу або у період шлюбу з угод, спрямованих на задоволення потреб одного з подружжя, а також ті, що виникли із зобов'язань, за невиконання яких відповідальність повинна нести особа прямо передбачена законом (аліментні зобов'язання).
Закономірно, що за особисті борги кожен з подружжя несе самостійну відповідальність. Так відповідальність дружини-боржника настає у межах його роздільної і частки у спільній сумісній власності (ст. 31 Кодексу про шлюб і сім'ю). При відшкодуванні збитків, заподіяних злочином одного з подружжя, стягнення може бути звернене на все їхнє спільне сумісне майно, коли вироком суду встановлено, що це майно було придбане на кошти, здобуті злочинним шляхом.
По-іншому будується відповідальність подружжя за їхніми спільними боргами. До них належать ті, що виникли за єдиними правовими підставами (наприклад, з угод, укладених подружжям спільно, із спільно заподіяної шкоди). Зрозуміло, що за таких обставин повинна наступати спільна відповідальність подружжя усім належним їм майном (як особистим, так і спільним). Однак на практиці угоди по придбанню, утриманню, відчуженню спільного майна частіше укладаються одним із