По-друге, про складність держіспиту свідчить феномен репетиторства. Студенти часто звертаються до репетиторів (за даними журналів, від 58% до 80% студентів), які часом займаються цим професійно. Репетитори пропонують оптимальний, ефективний та мало витратний в плані часу виклад матеріалу, який виноситься на обидва державні іспити. Студентська приказка говорить: „право можна вивчити або з репетитором, або ніколи”. Оскільки і перший, і другий іспит дозволяється перездавати лише раз, кандидати серйозно підходять до підготовки до нього. Для більшості це означає додаткові витрати часу та грошей, але спокій при подоланні цього етапу.

ДЕ КРАЩЕ? РЕЙТИНГ ЗАКЛАДІВ

Новітній ринок послуг юридичної освіти в Україні – яскравий прояв ідеї „вільного ринку”, втілений, принаймні поки що, у кількісному відношенні.

У цьому зв’язку варто навести приклад з особистого досвіду автора. У 1997 р. автор у складі делегації новоствореної Української асоціації студентів-правників (УАСП) брав участь у зібранні Європейської асоціації студентів правників (ELSA). УАСП тоді нараховувала більше 15 локальних студентсько-правничих організацій й ми по доброму заздрили Німеччині: вона, маючи в ELSA близько 40 локальних організацій, мала найбільше представництво у складі цієї найбільшої в світі організації студентів-правників. Сьогодні німецька ELSA (42 відділки) могла б позаздрити нам – говорячи умовно, Україна могла б бути представлена в ELSA найбільшою кількістю локальних організацій; більше того, цілком ймовірно, сама мати найбільшу в світі організацію студентів-правників. Це, правда, лише гіпотетично – беручи до уваги кількість юридичних навчальних закладів в Україні.

В Україні за даними МОН та Мінюсту України в 2002/03 рр. (навчальному році) діяло 189 ліцензованих юридичних навчальних закладів усіх рівнів акредитації. З них 134 державних та 55 – приватних. Темпи зростання кількості закладів в Україні вражаючі. Так, до 1991 р. правників в Україні готували 6 (!!!) навчальних закладів (усі державні), у 1995 р. — 96 (65 — державні, 31 — інших форм власності), 2000 р. — 163 (відповідно: 116; 47). Якщо в 1992 р. в Україні нараховувалося 13 тис. студентів-правників, то в 2002/03 рр. тільки в Національній юридичній академії ім. Ярослава Мудрого навчалося 13 042 студентів.

Відзначимо, що розширення мережі юридичних навчальних закладів – це не наслідок вільного ринку, але й держполітики. Так, у Концепції розвитку юридичної освіти 1993 р., підтриманій провідними закладами юридичної освіти і науки, одним із завдань було “розширення мережі вищих юридичних навчальних закладів ... до 2000 р. у 2-3 рази”. Завдання успішно виконано й перевиконано! США та Німеччину у цьому аспекті ми випередили.

Не відстали ми й за кількістю студентів-правників. Їх в Україні та Німеччині нараховується більше 100 тисяч. У Німеччині подібно до України свого часу інтерес до юридичної освіти зростав. Так, якщо у 1976/77 нараховувалося 56 тисяч студентів, то в 2000/01 більше 110 тисяч. Плюс 24 тисячі референдаріїв. Відтак в ФРН на 2000 р. кількість студіюючих право (більше 130 тис.) приближалася до кількості правників (160 тис.).

В ФРН на 2000 р. правників готували на 44 юрфаках університетів та 36 професійних ВНЗ. Останні (Fachhochschule) готують переважно юристів-економістів, які не вправі стати адвокатами та суддями, тобто практикувати у суді.

В Українї, на відміну від Німеччині, як видається, пішли не „німецьким шляхом”. Тут, замість розширення мережі навчальних закладів, що немало розмаху, „розширили” контингент студентів на вже існуючих юридичних факультетах (число студентів на факультетах сягає від 2,5 до 7 тисяч). У кожній землі – один або кілька університетів, включно з найбільшим столичним, які називаються за ім’ям міста та видатної особи. Найбільші юрфаки Німеччини – Мюнхенського, Берлінського, Гамбурського, Мюнстерського університетів. Наприклад, у Мюнхенському університеті навчаються більше студентів-правників, аніж в столичному університеті. Таким чином збережено традицію і задоволено зростаючий інтерес у юридичній освіті.

Кожен знає, якість і кількість – різні категорії, а один із законів діалектики передбачає перехід якості в кількість. І поки стратеги української юридичної освіти визначаються з реалізацією діалектичних законів, як зорієнтуватися абітурієнту на величезному ринку послуг юридичної освіти?

Цьому могла б слугувати оцінка якості освіти, наприклад на основі певних критеріїв, дана у вигляді рейтингу. В Україні нема офіційного (як і в ФРН) чи солідного неофіційного рейтингу юридичних навчальних закладів. Й загалом це рейтинг – це справа відносна, часто суб’єктивна (й відтак може бути образлива), але працює, звертаючи на себе увагу.

За відсутності рейтингу спираємося на традицію. У нас високо котуються “старожили” української юридичної освіти – ті, які існували ще до 1991 р. До речі, нескладне он-лайн опитування 155 респондентів, проведене 1999 р. газетою „Юридична практика” показало, що в Україні найкращу юридичну освіту можна отримати в: 1) 35% Київському університеті, 2) 30% Одеському; 3) 14% тільки не в Україні; 4) 10% Харківській юридичній академії; 5) 7% в інших українських закладах; 6) 4% Львівському університеті. Нині можна стверджувати, що новостворені навчальні заклади створюють достойну конкуренцію поважним „старожилам”. Видається, утім, що “повага” до “старожилів” де-не-де переросла у відкриту дискримінацію. Так, у 2000 р. у пресі з’явилася підтверджена пізніше інформація про те, що деякі державні органи “зговорилися” приймати на роботу випускників юрфаків тільки чотирьох навчальних закладів.

Ще один приклад: рейтинг