Влаштування на роботу є одним із життєвих рішень, що до-водиться приймати майже кожній людині хоча б один раз у жит-ті. І від того, наскільки вибір роботи є вдалим, залежить зміст життя конкретної людини. Але це не означає, що проблема ви-бору професії та місця роботи носить особистий характер. У ви-рішенні цієї проблеми зацікавлене також суспільство, оскільки чим повніше використовуються особливості та знання кожного працівника, тим вище ефективність праці, більше простору для подальшого розвитку особи. З другого боку, чим швидше зай-нятті всі робочі місця здібними працівниками, тим вище суспільна продуктивність праці.

Переважна більшість громадян влаштовуються на роботу, укладаючи трудовий договір. Термін „договір” має багато зна-чень, що передбачаються різними нормами цивільного, трудо-вого, земельного, міжнародного права. Кожна з цих та інших галузей права розглядає договір як різновид угод, що визнача-ються природою відносин, які становлять предмет регулювання цієї чи іншої галузі права.

Як юридичний факт договір належить до числа правомірних дій, які спрямовуються його учасниками на виникнення, зміну або припинення правових відносин. Будь-який договір є угодою не менш як між двома сторонами. В той же час деякі договори можуть бути багатосторонніми угодами.

Вперше легальне поняття „трудовий договір” було дано в КЗпП УРСР 1922 р. Відповідно до ст. 27 цього КЗпП трудовим договором визнавалась угода двох або більшого числа осіб, за якою одна сторона (найнятий) дає свою робочу силу іншій сто-роні (наймачеві) за плату. При цьому трудовий договір укладав-ся як тоді, коли не було колективного договору, так і тоді, коли такий договір був.

З розвитком державного сектора народного господарства в юридичній літературі пізніших років терміни „наймана праця”, „наймач”, „найманий” визнавались такими, що не відповідали природі соціалістичних трудових відносин. Вважалось, що ці від-носини складались не шляхом купівлі-продажу робочої сили, а на принципах товариської співдружності вільних від експлуата-ції людей, що виконують конкретні трудові функції в загальній спільній праці трудового колективу конкретного підприємства.

Такий масований наступ на термінологію призвів до того, що без внесення змін до КЗпП до його ч. 1 ст. 27 додавалося посилання: „Замість слова „наймач” зараз вживається термін „підприємство, установа”, а замість „найнятий” - термін „робіт-ник (службовець)”, або „особа, яка влаштовується на роботу”.

В КЗпП УРСР 1971 р. термін „наймач” був замінений на термін „підприємство, установа, організація”. Така заміна була правильною, оскільки в умовах переважної власності держави на засоби виробництва останні були розподілені по підприємст-вах, установах, організаціях, яким надавався статус юридичних осіб і право виступати суб'єктами трудових правовідносин.

Пізніше Законом України від 20 березня 1991 р.”Про внесення змін і доповнень до Кодексу законів про працю України при пе-реході до ринкової економіки” була змінена ст. 21 КЗпП, яка давала легальне визначення трудового договору. В новій редак-ції цієї статті термін „підприємство, установа, організація” був замінений терміном „власник або уповноважений ним орган.

В остаточній редакції ст. 21 КЗпП України 1971 р. дає ле-гальне визначення поняття трудового договору як угоди між пра-цівником і власником підприємства або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внут-рішньому трудовому розпорядку, а власник підприємства, уста-нови, організації або уповноважений ним орган чи фізична осо-ба зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і за-безпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним догово-ром або угодою сторін.

Працівник має право реалізувати свої здібності до продуктив-ної і творчої праці шляхом укладення трудового договору на одному або одночасно на декількох підприємствах.

Працівник укладає трудовий договір з власником тоді, коли останній безпосередньо управляє своїм майном, або з підпри-ємством, створеним власником, але не можна погодитись з тим, що уповноважений власником орган на управління майном і виробничим процесом виступає стороною трудового договору, особливо тоді, коли праця застосовується на засобах виробницт-ва державної власності. Влаштовуючись на роботу, працівник укладає трудовий договір не з державою як власником і не з уповноваженою службовою особою, що управляє підприємст-вом, яка сама перебуває з власником у відносинах найму поряд з іншими найманими працівниками, а із створюваним власни-ком підприємством як юридичною особою. Тому, на мою дум-ку, ст. 21 КЗпП підлягає зміні. Стороною трудового договору поряд з власником повинен бути не уповноважений на управ-ління орган, а підприємство.

Характерно, що ще в опублікованому в 1994 р. для всенарод-ного обговорення проекті Трудового кодексу Російської Феде-рації в ст. 26 стороною трудового договору поряд з працівником визнавався „роботодавець”, яким може бути і власник, а також підприємство, установа, організація.

Цей термін стає також сприйнятним і знаходить своє все біль-ше застосування в законодавстві, зокрема в законах України: „Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку та професійного захворювання, які спричи-нили втрату працездатності” від 23 вересня 1999 р.; „Про загаль-нообов'язкове державне соціальне страхування на випадок без-робіття” від 2 березня 2000 р.; „Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою непраце-здатності та витратами, зумовленими народженням та похован-ням” від 18 січня 2001 р.; „Про організації роботодавців” від 24 травня 2001 р. Стаття 1 останнього Закону дає таке визначення роботодавця: „Роботодавець - власник підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, виду діяльності та галузевої належності або уповноважений ним орган чи фізична особа,