При цьому в ряді рабовласницьких і феодальних держав як спосіб встановлення винності однієї із сторін або невинності іншої застосовувались судові випробування. Як правило, вони полягали в тому, що підозрюваного випробовували зважуванням, вогнем, водою, отрутою, розпеченим залізом, поєдинком тощо. Судові ви-пробування визнавалися вирішальними доказами, яким вірили більше, ніж будь-яким іншим, більше, ніж показанням свідків.

Як писав В. Случевський, дві сили виявляли свою виняткову дію в.людині цього періоду — фізична сила і сила забобонів, то-му природно, що розум її, нездатний до абстракції, в цих двох джерелах шукав засіб боротьби із злочином2.

За рабовласницького ладу свідоцькі показання використовува-лись у судочинстві Стародавньої Греції (Афінах) при провадженні у кримінальних справах та при вирішенні спорів у цивільних справах. Однак необхідно зазначити, що судочинство того періоду мало деякі особливості, які стосувались суб'єктів свідоцьких по-

1 Hop B.T. Проблеми теорії і практики судових доказів. - Львів, 1978. —

С.9. ** Случевский В. Учебник русского уголовного процесса. - СПб., 1891. -

С. 18.

казань. Наприклад, жінки і діти взагалі не допускались до участі в процесі як свідки. Якщо ж в цій якості виступав раб, то його обов'язково піддавали катуванню, оскільки вважалось, що дати правдиві показання він може тільки під час катування1.

У Київській Русі свідоцькі показання досить широко викори-стовувались при вирішенні судових справ. Правовим пам'ятни-ком того часу є Руська Правда (X—XI століття)2.

За Руською Правдою свідки ділилися на кілька категорій — видоків, послухів і людей3. «Видоками» вважали осіб, які були очевидцями насильницьких дій, що стали приводом для пору-шення кримінальної справи. «Послухами» називали свідків, які за запрошенням сторін були присутніми при укладенні договору. А під терміном «люди» розумілися свідки у справах, обставини яких могли бути відомими багатьом. Проте слід підкреслити, що якихось істотних відмінностей між цими категоріями свідків у процесуальному відношенні не було, їх показання мали однако-ве значення і служили при тих чи інших умовах для засвідчення на суді відомих їм фактичних обставин4.

Як свідчить аналіз історико-правового матеріалу, катування застосовувались до свідків не лише у Стародавній Греції. Так, «Воїнський статут» Петра І (1716 р.) теж передбачав застосуван-ня катувань у відношенні свідків.

Підстави для цього сформульовані досить абстрактно: «Коли свідок у великих і важливих справах під час розповіді своєї роз-губиться, збентежиться або зміниться на обличчі...». Про те, які свідки вважаються кращими, в ньому говорилось так: «Це слово кращі свідки розуміється, що свідок чоловічої статі більше від жіночої, і знатний більше від незнатного, учений від невченого і духовний від світської людини поважнішим буває»5.

1 Заборона певним групам громадян виступати свідками існувала й в інших країнах. Так, у Візантії не допускались до участі в процесі як свідки неповнолітні, жінки, найманці, родичі, слуги, сини за батьків, батьки за синів, глухі, німі, особи, що були викриті в підпалах, єре-тики і євреї проти християн.

Серед вчених немає єдності щодо часу складання Руської Правди. Де-тальніше про це див: Єрмолаєв И.П., Кашафутдинов Р.Г. Свод законов Киевской Руси: Учебное пособие для изучения Русской Правды. — Казань, 1985 - С. 3 - 12.

Пахман С. В. О судебных доказательствах по древнерусскому праву, преимущественного гражданскому, в их историческом развитии. — М., 1951.- С. 8

Демченко В. О. О показаниях свидетелей, как доказательствах, по де-лам судебним. По русскому праву до Петра Великого. — Киев, 1959. -С. 8-9.

Михеєнко М.М., Нор В. Т., Шибіко В.П. Кримінальний процес Украї-ни: Підручник. - Київ, 1992. - С. 7-8.

До 1864 року, тобто до прийняття нових судових статутів у Росії, законодавством завідомо визначався ступінь достовірності і цінності показань свідків. Не допускались до дачі свідоцьких пока-зань клятвопорушники, розбійники, вбивці, особи, які не викону-ють релігійних обрядів, родичі потерпілого1. Показання двох свідків, які співпадали за змістом, розглядались як повний доказ. Показання ж одного свідка визнавались неповним доказом і, таким чином, недостатнім для винесення обвинувального вироку або рішення в цивільній справі. З подальшим розвитком суспільства зростала і роль свідків при вирішенні завдань судочинства.

Однак слід зазначити, що на рубежі XIX і XX століть на ефек-тивність використання свідоцьких показань негативно вплинули дані експериментальної психології. Такі вчені, як В. Штерн, О. Гольдовський, Є. Кулішер та інші проводили із свідками чис-ленні експерименти, на підставі яких зробили висновок про те, що більшість людей неправильно відтворюють у своїх показаннях явища та факти, які вони сприймали раніше. Тобто «безпомил-кові спогади є не правилом, а швидше винятком»2.

До того ж експерименти із свідками співпадали за часом з бурхливим розвитком науки і техніки, багатьма відкриттями в га-лузі природознавства, фізики, хімії, що дало можливість застосо-вувати досягнення цих наук у розкритті злочинів. Дослідження доказів методами, які спираються на успіхи хімії, фізики, спект-рографії, рентгеноскопії, що були запропоновані відомими криміналістами, дозволили виявляти і досліджувати докази, вста-новлення чи виявлення яких раніше було просто неможливим.

Все це разом сприяло поширенню точки зору, що показання свідків є ненадійним джерелом доказів, і що у вік науки та техніки свідка заміняють речові докази та експертизи. Як писав А. Гельвіг, сліди на місці злочину мають значно більше значен-ня у справі викриття злочинця, ніж повідомлення свідків, оскільки вони дають менше підстав для омани3. Дійсно, на дея-кий період був зроблений поворот до більш широкого викорис-тання «німих свідків» (речових доказів), але час