У той же час зазначимо, шо в діючому кримінально-процесу-альному законодавстві України, як і в проекті нового КПК, є відсутнім визначення поняття приводу, що породжує його різні тлумачення і негативно впливає на практику здійснення при-водів. Тому уявляється доцільним внести доповнення до частини 2 статті 70 КПК і викласти її в такій редакції: «Якщо свідок не з'явиться без поважних причин, орган дізнання, слідчий, проку-рор або суд мають право застосувати привід — примусове достав-ления його через органи внутрішніх справ. Застосування приво-ду здійснюється в порядку, передбаченому статтями 135 і 136 цього Кодексу»1.

Вивчення зарубіжного законодавства (в тому числі й країн СНД), яке стосується заходів впливу щодо суб'єктів свідоцьких показань, свідчить про певні його особливості в порівнянні з ук-раїнським. Так, у деяких державах законодавець надає слідчому право винести постанову про привід лише того свідка, який про-живає в районі провадження розслідування (ст. 134 КПК Рес-публіки Узбекистан), а в окремих — право затримувати свідків у випадку потреби строком до 24 годин (ст. 62—63 КПК Французь-кої Республіки).

Позитивним моментом в цьому аспекті є зареєстрована в Міністерс-тві юстиції України 10 січня 1996 року за №14/1039 «Інструкція про порядок виконання постанов прокурорів, суддів, слідчих, органів дізнання і ухвал судів про привід підозрюваних, обвинувачуваних, підсудних, свідків і потерпілих» Ця Інструкція погоджена з вищими інстанціями судових та правоохоронних органів України і роз'яснює підстави і порядок здійснення приводів, порядок компенсації витрат по виконанню приводів. Див.: Біленчук П.Д., Крегул Ю.І., Курко М.Н., Стахівський С.М. Кримінальний процес України: зразки процесуаль-них документів. - К., 1996 - С. 338-342.

* Розглядаючи питання про відповідальність свідка у криміналь-ному процесі, слід вказати, що у відповідності з діючим законо-давством за злісне ухилення від явки до суду чи органів розсліду-вання до нього можуть вживатися й інші заходи реагування. Так, частина 2 статті 71 КПК України передбачає відповідальність свідка за названі вище порушення за частиною 1 статті 185-3 та статтею 185-4 Кодексу України про адміністративні правопору-шення. Злісний характер ухилення від явки повинен полягати в систематичній (двічі і більше) неявці за викликом без поважних причин. Після відповідної перевірки слідчий зобов'язаний склас-ти протокол, який разом з матеріалами цієї перевірки надсилає до районного (міського) суду за місцем провадження слідства для вжиття заходів адміністративного впливу щодо такого свідка.

При встановленні факту злісного ухилення свідка до суду адміністративне покарання накладається безпосередньо судом, що розглядає справу, в якій особа викликалась як свідок. На жаль, механізм притягнення свідка до відповідальності за названі порушення в чинному законодавстві відсутній. У зв'язку з цим було б доцільним доповнити ст. 71 КПК України частиною 3 та-кого змісту: «У разі встановлення злісного ухилення свідка від явки до органів розслідування слідчий або особа, яка проводить дізнання, складають протокол, який разом з матеріалами пе-ревірки надсилається до суду за місцем проведення розслідуван-ня для притягнення свідка до адміністративної відповідальності. При встановленні злісного ухилення від явки до суду адміністра-тивне покарання накладається безпосередньо судом, що розгля-дає справу, в якій особа викликана як свідок».

Окрім адміністративної, для свідка може настати ще й криміна-льна відповідальність. Так, за відмову дати показання про відомі йому обставини у справі свідок несе кримінальну відповідальність за ст. 385 КК України. Суть відмови полягає в небажанні свідка давати показання. Тому кримінальна відповідальність для нього настає тільки тоді, коли він мав можливість дати показання, але відмовився це зробити. Цілком зрозуміло, що в тому випадку, ко-ли свідок відмовляється від дачі показань через те, що йому нічо-го не відомо у справі, в його діях відсутній склад злочину.

Розглядаючи питання про відповідальність свідків за відмову від дачі показань, деякі вчені вважають, що доцільно притягува-ти їх до кримінальної відповідальності лише в окремих випадках, якщо відмова здатна істотно вплинути на вирішення справи. В решті випадків пропонують апелювати до громадськості, мотиву-ючи це тим, що звернення до громадськості іноді дає більший виховний ефект, ніж кримінальне покарання1. Такі аргументи

1 Власов И. С., Тяжкова И.М. Ответственность за преступления против правосудия - М., 1968 - С. 59.

навряд чи можна назвати переконливими. Уявляється, що більш правильною є позиція В.І. Смислова, який вказує, що чинне за-конодавство не забороняє передачу таких справ на розгляд гро-мадськості, однак наявність кримінальної відповідальності за відмову від дачі показань спонукає свідків сумлінніше ставитись до своїх обов'язків і підкреслює те велике значення, яке на-дається державою сумлінному виконанню громадянами свідоць-ких обов'язків1.

Зазначимо, що в більшості країн СНД за фактом відмови від дачі показань кримінальні справи порушуються в загальному по-рядку. Проте в деяких державах законодавець не вимагає обов'язкового попереднього розслідування цієї категорії зло-чинів. Так, наприклад, згідно ст. 81 КПК Литовської Республіки при відмові свідка від дачі показань в суді відповідне покарання накладається безпосередньо тим судом, який розглядав справу, по якій дана особа викликана як свідок. Якщо ж особа відмов-ляється від дачі свідоцьких показань під час попереднього розслідування, слідчий зобов'язаний скласти про це протокол і направити матеріали стосовно цього свідка до суду за місцем провадження допиту. Таке рішення уявляється найбільш опти-мальним, оскільки встановлення факту відмови свідка від дачі показань не пов'язане з оцінкою доказів у справі2.

Ще одним суспільно-небезпечним діянням, яке спрямоване проти правосуддя, є дача свідком завідомо неправдивих показань (ст. 384 КК України).

Небезпечність завідомо неправдивих показань