Слід підтримати також позицію М. Михеєнка щодо потреби внесення змін до чинного законодавства, де закріпити поняття доказів як відомостей про факти та назвати їх джерела процесу-альними, щоб підкреслити відмінність останніх від матеріальних джерел доказової інформації2. У зв'язку з цим статтю 65 КПК України доцільно назвати «Докази та їх процесуальні джерела» і викласти її в такій редакції: «Доказами в кримінальному процесі є будь-які відомості про факти, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють на-явність або відсутність суспільне небезпечного діяння, винність чи невинність особи, яка його вчинила, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Процесуальними джерелами, в яких містяться докази, є: пока-зання свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинувачуваного, висновок експерта, предмети, протоколи слідчих і судових дій та інші документи».

На наш погляд, внесення цих змін створить можливість поз-бутися деяких неточностей і розбіжностей у законодавчій лексиці і в цілому позитивно вплине на процес доказування у криміна-льних справах.

Як вже зазначалося, кожному з джерел доказів, у тому числі й показанням свідка, властиві риси, які відрізняють їх одне від од-ного. Звичайно, ці специфічні риси не позбавляють їх загальних для усіх джерел доказів властивостей, а навпаки, надають кожно-му з них характер особливого, самостійного джерела доказів. Власне кажучи, джерела доказів відрізняються насамперед за оз-накою — є вони повідомленням осіб (показанням свідків, по-терпілих, підозрюваних, обвинувачуваних, висновками екс-пертів), чи предметами або документами. Показання ж осіб, які беруть участь у судочинстві, в свою чергу теж мають ряд спільних рис, що відрізняють їх від інших джерел доказів. Так, значення доказів у цих показаннях мають лише ті фактичні дані, які стали відомі свідкові, потерпілому, підозрюваному і обвинувачуваному лише завдяки безпосередньому сприйняттю або з вказаного ни-ми джерела.

Предметом показань перелічених осіб є відомості, якими во-ни володіли до виклику в орган розслідування чи суд для дачі цих

Карнеева Л.М. Свидетельский... - С. 25; Фаткуллин Ф.Н. Общие про-блемы процессуального доказывания. - Казань, 1976. — С. 99. Михеенко М.М. Теоретические проблемы доказывания в советском уголовном процессе: Авторефер. дис. ... докт. юрид. наук. - К., 1984. - С. 33, 35-36.

показань. Виняток складають показання експерта, які є повідо-мленням стосовно фактів, що стали йому відомі у'зв'язку з про-вадженням експертизи, та понятих, які засвідчували порядок і результати провадження якої-небудь слідчої дії і в подальшому допитуються як свідки з приводу цих обставин. Тому дещо не-точним є формулювання М.Л. Якуба, який вважає, що предме-том свідоцьких показань можуть бути лише відомості, якими особи володіли виключно до їх залучення для участі в справі1.

Спільними рисами цих джерел доказів є також усність, як правило, повідомлення даних, що мають відношення до справи. Ці дані мають бути повідомлені в умовах допиту під час поперед-нього розслідування або судового слідства, порядок якого відре-гульовано законом. Повідомлення, зроблені за межами цих про-цесуальних умов, не можуть розглядатися як показання.

Поряд з цим, розглядаючи особливості свідоцьких показань, слід зазначити, що вони мають і деякі відмінності від показань потерпілого, підозрюваного та обвинувачуваного.

Характеризуючи особливості свідоцьких показань за правовим становищем їх суб'єкта в кримінальному процесі, зазначимо, що свідок згідно з ст. 32 КПК України не входить до переліку осіб, які визначені законодавцем як учасники процесу. У зв'язку з цим він не має чітко окреслених процесуальних прав, як це є у по-терпілого, підозрюваного чи обвинувачуваного, оскільки вва-жається, що він залучається до участі у справі лише для того, щоб повідомити про обставини, які мають значення для слідства . Са-ме тому законодавець встановив, що дача показань для свідка є обов'язком. Для потерпілого це вже і обов'язок і право, а для підозрюваного чи обвинувачуваного це тільки право, яке вони використовують для захисту своїх законних інтересів. Тому по-терпілому, підозрюваному і обвинувачуваному має бути надана можливість дати показання і повідомити про все, що вони вва-жають за необхідне, а органи розслідування і суд зобов'язані за-безпечити їм реалізацію встановлених законом прав.

Питання про значимість свідоцьких показань, виклик тих чи інших осіб, як свідків вирішується органами розслідування чи су-ду з урахуванням обставин справи. Тобто слідчий або суд у кож-ному конкретному випадку визначають цінність певних свідоць-ких показань і потребу виклику свідка для допиту. Показання потерпілого, підозрюваного і обвинувачуваного завжди мають значення для вирішення справи (в тій чи іншій частині) і їх вик-лик для допиту завжди є обов'язковим. Це пов'язано з тим, що

Якуб М.Л Показания обвиняемого как источник доказательств в со-ветском уголовном процессе. - М., 1963 - С. 4. У параграфі другому першої глави це питання розглядається де-тальніше.

відсутність у матеріалах справи показань цих осіб є порушенням вимоги закону про повноту, всебічність і об'єктивність дослідження, яке позбавляє слідчого та суд можливості зробити^ правильні висновки у цій справі. Виняток складають лише ви-падки, коли закон дозволяє розгляд справи в суді без участі по-терпілого і підсудного (ст. 262, 290 КПК України).

Ще однією з рис, що характеризують відмінність між показан-нями свідка, потерпілого, підозрюваного і обвинувачуваного, є вплив їх процесуального становища на достовірність показань. Процесуальне становише свідка, як правило, не відображається на його відношенні до справи та достовірності