Крім того, у відповідності з чинним законодавством свідок зобов'язаний давати правдиві показання. Якщо засуджений співучасник виступає як свідок, він зобов'язаний дати правдиві показання, в тому числі про обставини, які можуть обтяжити, наприклад, при опротестуванні вироку, його становище. Таким чином, порушується його право на захист. Більше того, у випад-ку дачі ним завідомо неправдивих показань для нього настає не-безпека бути притягнутим до кримінальної відповідальності за вказане діяння.

З цього питання нами теж проводилось опитування практич-них працівників. 21,3 відсотка респондентів з числа слідчих заявили, що при допиті названих категорій осіб грає роль їх по-передження про кримінальну відповідальність за дачу завідомо неправдивих показань, яке стимулює одержання достовірних по-казань. Уявляється, що такий аргумент практики є не зовсім пра-вильним. Законодавець чітко визначив рівність усіх джерел доказів незалежно від того чи є то показання свідка, чи обвину-вачуваного. Адже не стали другорядними показання свідків, які не досягли 16 років, хоча закон не передбачає їх відповідальності за дачу завідомо неправдивих показань.

Разом з тим, 39,7 відсотка опитаних пояснили, що вони виму-шені допитувати цих осіб як свідків через відсутність у чинному законодавстві новел, які б регламентували порядок допиту вказа-них суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності. З таким твер-дженням важко не погодитись. У зв'язку з цим було б доцільно статтю 145 КПК України доповнити частиною шостою такого змісту: «Особи, стосовно яких після пред'явлення обвинувачення справа закрита за нереабілітуючими підставами чи виділена в ок-реме провадження, дають показання щодо обставин скоєного зло-чину за правилами допиту обвинувачуваного, про що складається протокол згідно з вимогами цієї статті». А статтю 300 КПК допов-нити частиною четвертою, яку викласти в такій редакції: «Особа,

Див. постанову пленуму Верховного Суду України № 3 від 4 червня 1993 року «Про додержання судами України процесуального законо-давства, яке регламентує судовий розгляд кримінальних справ».

яка була засуджена за скоєння злочину, дає показання щодо обставин цього злочину за правилами допиту підсудного».

Слід зазначити, що суб'єктами свідоцьких показань можуть бу-ти поняті, тобто особи, які засвідчують порядок, з дотриманням якого проводилася та чи інша слідча дія, а також результати цієї дії (ст. 127 КПК). Присутність понятих потрібна для забезпечен-ня достовірності встановлених фактів, гарантування правосуддя від незаконних дій посадових осіб та необгрунтованих нарікань з боку тих осіб, у відношенні яких застосовувались ці слідчі дії. Во-на має породити у останніх впевненість, що процесуальні дії бу-дуть проведені на цілком законних підставах і в законному поряд-ку. Поняті можуть бути викликані для допиту як свідки, коли виникає потреба перевірити певні обставини, що відносяться до слідчої дії, яка проводилась у їх присутності. Такими обставина-ми можуть бути, наприклад, порядок провадження слідчої дії, поведінка окремих осіб, які брали участь у цій дії тощо.

З цих же обставин можуть бути допитані як свідки перекла-дачі, спеціалісти (наприклад, лікар, який брав участь у допиті неповнолітнього) та інші особи, що були присутніми при прова-дженні слідчих дій. Як свідки можуть залучатися до криміналь-ного процесу ревізори, працівники інспекцій різних відомств, чиї матеріали ревізій або перевірок приєднані до кримінальної спра-ви — для уточнення окремих фактичних даних, що містяться в названих матеріалах.

Досить тривалий час у процесуальній літературі дискутується питання про «знаючих свідків». Цей термін існує ще в роботах до-революційних процесуалістів. Так, І. Фойницький писав, що «в ряду особливо цінних свідків знаходяться знаючі свідки, які при спостереженні певних явищ і подій володіли спеціальними знан-нями, завдяки яким вони мали можливість більш правильно зро-зуміти бачене і звернути увагу на обставини, що є неважливими для інших, і тому непомітними, а в дійсності вкрай суттєвими»1.

В юридичній літературі радянського періоду висловлюються різні точки зору щодо знаючих свідків та їх місця в кримінально-му судочинстві. Наприклад, В. Громов і М. Лаговієр вважають, що знаючі свідки, як і будь-які інші свідки, породжуються обста-винами справи, але цінність їх зростає від того, що спеціальні знання дають їм можливість точніше і повніше спостерігати та викладати бачене2. П. Люблінський також робить спробу виділи-ти знаючих свідків в окрему категорію3.

Фойницкий Й.Я. Курс уголовного судопроизводства. Т 2. — Спб., 1910. — С. 271; Див. також: Случевский В. Учебник русского уголов-ного процесса. - СПб., 1891. - С. 391.

Громов В., Лаговиер Н. Уголовно-судебные доказательства. — М., 1929. - С. 99.

Люблинский П.И. О доказательствах в уголовном суде. - М., 1924. -С. 27.

А от М. Чельцов і Р. Рахунов приходять до висновку про не-допустимість допиту осіб, що володіють спеціальними знаннями, як свідків1. Протилежної точки зору дотримуються М. Якуб, Л. Карнєєва, В. Смислов та С. Шейфер.

Деякі вчені показання знаючих свідків ділять на кілька груп. Так, М. Якуб вважає, що показання вказаних осіб можна розділити на дві групи. До першої з них відносяться випадки, ко-ли свідок сам сприймає ті чи інші обставини саме завдяки наяв-ності у нього спеціальних знань — інженер описує технічний стан того чи іншого агрегату. При цьому особа, яка дає показання, не робить ніяких висновків. Друга охоплює випадки, коли свідок, спираючись на свої спеціальні знання, робить висновок про існування обставин, яких він сам не сприймав — ревізор