Михеєнко М.М., Нор В. Т., Шибіко В.П. Кримінальний процес України: Підручник. - Київ, 1992. - С. 144.

Найбільш радикальними у цьому аспекті є кримінально-процесуальне законодавство Польщі, за яким чоловік або дружина особи, що обвинувачується у скоєнні злочину, навіть після того, як розірвали шлюб, вправі не давати показання стосовно один одного.

У кримінальному судочинстві України перелік осіб, які мають право відмовитись від дачі свідоцьких показань, доцільно обме-жити колом найближчих родичів підозрюваного чи обвинувачу-ваного, а саме: батьки, дружина, діти, рідні брати і сестри, дід, баба, внуки (ст. 32 КПК).

Запровадження цієї норми є гарантією проти самообвинува-чення свідка. Аналогічні норми існують у кримінально-процесу-альному законодавстві багатьох країн світу. Таке положення міститься і в Конституції України, прийнятій Верховною Радою України 28 червня 1996 року, і в новій редакції ст. 69 КПК України.

Розглядаючи питання свідоцького імунітету, слід зупинитися на проблемі, що стосується розголошення таємниці особистого життя громадян особами, які стали володіти ними у зв'язку з ви-конанням своїх службових обов'язків. Як відомо, до правового статусу громадянина належить нерозголошення його особистих таємниць. Ці таємниці він іноді вимушений довірити нотаріусові, працівникам медичних установ та засобів зв'язку (пошта, теле-граф, телефонна мережа). В процесі розслідування злочинів нерідко виникає потреба допиту вказаних працівників з приводу обставин, які їм стали відомі у зв'язку з їх професійною діяльністю. Постає запитання: чи вправі вони розголошувати одержані відомості слідчому, судді чи суду? В процесуальній літе-ратурі це питання лишається дискусійним. Наприклад, Л. Аста-нова вважає, що в законодавстві слід запровадити норму, яка б дозволила переліченим вище особам відмовитись від дачі пока-зань1. У проекті нового КПК України теж пропонується заборо-нити допит як свідка нотаріусів, лікарів — з приводу обставин, які їм стали відомі при здійсненні професійної діяльності, якщо вони не звільнені від обов'язку зберігати професійну таємницю особою, яка довірила їм ці відомості2. На думку І. Петрухіна, до-пит таких осіб є можливим, але при наявності законних підстав3.

У законодавстві окремих зарубіжних країн (Польща, Чехія, Німеччина) особи, які мають доступ до таємниць особистого життя громадян у зв'язку з їх професійною діяльністю, можуть відмовитись від дачі показань з приводу цих таємниць. Але ви-няток складають випадки, коли недонесення про злочин тягне за собою кримінальну відповідальність. Крім того, в окремих ви-

Астанова Л.И. Правовое положение свидетеля в советском уголовном процессе. - Ташкент, 1990 - С 32.

Кримінально-процесуальний кодекс України. Проект підготовлений робочою групою Кабінету Міністрів України і Українською Правни-чою Фундацією. - Київ, 1999 - С 69.

Петрухин И.Л. Свобода личности и уголовно-процессуальное при-нуждение. - М., 1985. - С. 197.

падках ці особи можуть звільнятися від обов'язку зберігати про-фесійну таємницю слідчим органом або судом.

Цілком зрозуміло, що було б ідеально розкрити злочин без притягнення для допиту як свідків осіб, які володіють особисти-ми таємницями громадян, але, на жаль, на практиці це не завжди є можливим. Викликає сумнів, що особа, стосовно діяльності якої проводиться розслідування, звільнить лікаря від обов'язку зберігати таємницю. Адже повідомлення цієї інформації слідчо-му чи суду може суттєво ускладнити її становище.

Тому уявляється, що позиція І.Л. Петрухіна є більш виваже-ною і правильною.

До цього часу є спірним питання про те, які саме відомості вправі викласти при допиті як свідки медичні працівники. Одні науковці вважають, що медики повинні давати показання як сто-совно хвороби особи, так і обставин її інтимного чи сімейного життя1. На думку інших, медичні працівники зобов'язані відповідати тільки на запитання, що стосуються хвороби пацієнта2. До цього ж зобов'язувала керівників медичних установ ст.16 Основ законодавства Союзу РСР про охорону здоров'я — повідомляти слідчі органи, на їх вимогу, про відомості, що сто-суються лише хвороби громадян3.

19 листопада 1992 року Верховною Радою нашої держави були прийняті Основи законодавства України про охорону здоров'я4. Стаття 40 цих Основ дозволяє медичним працівникам розголо-шувати відомості про хворобу, інтимне та сімейне життя особи, але лише у «передбачених законодавчими актами випадках». Що це за випадки - законодавець не роз'яснює5.

Конституція України від 28 червня 1996 року (ст. 31, 32) теж дозволяє, у виняткових випадках, втручатися в особисте і сімей-не життя громадян з метою запобігти злочинові чи з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо.

1 Улицкий С.Я. Обязанность сохранять врачебную тайну // Социалис-тическая законность 1971 № 1 - С 39-40.

Даев В.Г. Взаимосвязь уголовного права и процесса. — Л., 1982 — С. 70; Красавчикова Л.О. Личная жизнь граждан под охраной закона. — М., 1983. -С 135. Основы законодательства Союза ССР и союзных республик. - М.,

41987. - С 127.

Основи законодавства України про охорону здоров'я // Голос України. - 1992. - 15 грудня.

Досить цікавою і практичною є форма, яка застосовується в деяких зарубіжних країнах. Так, Ст. 66 КПК Угорської Республіки, ст. 163 КПК Польської Республіки зобов'язують слідчого або суд виносити постанову (ухвалу) про звільнення медичного працівника від обов'язку зберігати лікарську таємницю.

Таким чином, підсумовуючи викладене, слід зазначити, що ме-дичні працівники та інші службовці, яким у зв'язку з їх про-фесійною діяльністю стали відомі факти, що належать до таємниць особистого життя громадян, вправі повідомляти про них слідчому або суду, але лише при наявності юридичних та фактич-них підстав. До юридичних підстав відноситься наявність поруше-ної кримінальної справи. Фактичних підстав можна назвати дві:

а) відомості, з приводу яких допитується особа, повинні мати безпосереднє відношення до