Принцип презумпції невинуватості. Раніше в літера-турі існувала думка, що принцип презумпції невинуватості не властивий нашій системі права.

Лише в 60-х pp., розвиваючи ідеї про необхідність до-держання прав і законних інтересів учасників судового провадження, М. С. Строгович сформулював положення про те, що винним може бути визнано лише особу, вину якої достовірно доказано, в протилежному ж випадку особа вважається невинуватою. Крім того, автор уперше в науці кримінального процесу встановив межі практичного застосування принципу презумпції не винуватості.

Початок традиції визнання презумпції не винуватості одним з найважливіших прав людини заклала Декларація прав людини та громадянина, проголошена Національними зборами Франції 26 серпня 1789р., стаття 9 якої проголошує: “Оскільки кожен є невинним, доки не буде встановлено інше, то в разі затримання особи надмірна суворість, не викликана необхідністю з метою забезпечення його затримання, повинна суворо каратися законом”.

У статті міжнародного пакту про громадянські і політичні прана, прий-нятого Генерального Асамблеєю ООН 10 грудня 1966 р та ратифікованого Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 19 жовтня 1973p., проголошується: «Ко-жен обвинувачений у кримінальному злочині має право вважатися невинним, поки винність його не буде доведе-на згідно з законом».

Зокрема, в Міжнародному пакті про громадянські політичні права людини зазначено, що кожен має право Іри розгляді будь-якого пред'явленого йому кримінального обвинувачення не бути приневоленим додавання свідчень проти самого себе чи до визнання себе винним (ст.14); нікого по може бути піддано свавільному арешту чи триманню під вартою; кожний, хто позбавлений волі внаслідок арешту чи тримання під вартою, має право на розгляд його справи в суді, щоб цей суд міг невідкладно винести постанову щодо законності його затримання і роз-порядитися про його звільнення, якщо затримання є неза-конним (ст. 9); нікого не може бути піддано катуванню чи жорстокому, нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (ст. 7). У статті 15 Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдсь-ких, або таких, що принижують гідність, видів поводжен-ня і покарання, ратифікованої Указом Президії Верхов-ної Ради УРСР від 26 січня 1987 р. № 3484-11, зазна-чається: «Кожна держава-сторона забезпечує невикорис-тання будь-якої заяви, що, як встановлено, була зроблена під час катування, як доказу в ході будь-якого судового розгляду, за винятком випадків, коли вона використовуєть-ся проти особи, звинуваченої у здійсненні катувань, як доказ того, що таку заяву було зроблено » [6; 108]

Аналіз чинного законодавства свідчить, що у наш час під терміном «презумпція невинуватості» розуміють пра-вило, згідно з яким особу не може бути визнано винною у вчиненні злочину, а також притягнуто до кримінальної відповідальності, інакше як за рішенням суду і відповідно до закону.

У Конституції України принципу презумпції невинуватості відведено важливе місце; досить чітко висвітлено його зміст у ст. 62: «Особа вважається невинуватою у вчи-ненні злочину і не може бути піддана кримінальному по-каранню, доки її вину не буде доведено в законному по-рядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину.

Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одер-жаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

У разі скасування вироку суду як неправосудного дер-жава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням».

Сформульовані в цій статті положення ґрунтуються на принципі презумпції невинуватості людини, відображено в ч. 2 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, де зазначається, що кожен обвинуваче-ний в кримінальному злочині має право вважатися невинуватим, поки винуватість його не буде доведено згідно із законом.

Презумпція невинуватості в кримінальному судочинстві має значення як правова гарантія встановлення істини у справі, що має бути конкретизовано в новому КПК України.

За змістом частин 62 Конституції України дія презумпції не винуватості пов’язується не лише з визнання особи винною вироком, що набрав законної сили. Вона поширюється й н осіб, чия причетність до вчинення злочину з’ясовується під час судового провадження, зокрема на підозрюваних. У кримінальному судочинстві принцип презумпції неви-нуватості діє як система нормативних правил, що реалі-зується, в його стадіях, в окремих процесуальних діях і відповідних правовідносинах учасників, юридичний зміст якого встановлюють такі правила:

а) обов'язок доказувати винність обвинуваченого лежить на слідчих органах, прокурорі, а в справах приватного обвинувачення - на потерпілому або його представникові;

б) обвинувачений не повинен доводити свою невину-ватість або меншу вину, а також наявність обставин, що виключають його кримінальну відповідальність;

в) усі сумніви, які неможливо усунути, мають тлума-читися на користь обвинуваченого, а недоведена вина обвинуваченого у вчиненні злочину в юридичному сенсі озна-чає його повну невинуватість;

г) висновок про винність обвинуваченого у вчиненні злочину не може ґрунтуватися на припущеннях;

ґ) притягнення особи до участі у справі як підозрюва-ного або обвинуваченого, застосування до неї арешту чи іншого запобіжного заходу не повинні розцінюватись як доказ її вини, як покарання винного;

д) до остаточного вирішення кримінальної справи й офіційного визнання особи винною у вчиненні злочину з обвинуваченим не можна поводитись як із винним, а та-кож публічно, в засобах масової інформації і в якихось офіційних документах стверджувати, що він є злочинцем.

Презумпція невинуватості означає, що закон вважає обвинуваченого невинним, поки ті, хто вважає обвинува-ченого винним, не доведуть, що він дійсно винний і його винність буде встановлено вироком суду, що набрав за-конної сили. Це об'єктивне правове положення визначає