Важливою є норма п. 3 ст. 13 Закону України "Про влас-ність" про те, що склад, кількість і вартість майна, яке може перебувати у власності громадян, не обмежується, крім ви-падків, передбачених законом. Тобто проголошується прин-цип: громадяни можуть мати у власності будь-яке майно, у будь-якій кількості чи будь-якої цінності, якщо законом не встановлено безпосередніх обмежень. Зрозуміло, що такі об-меження мають мати винятковий характер, зумовлений від-повідними загальнодержавними інтересами, міжнародними угодами і принципами, умовами підприємницької діяльності. Формально подібний принцип певною мірою діяв і щодо осо-бистої власності громадян, об'єктами якої, як уже зазначало-ся, було переважно майно особисто-споживчого призначен-ня. Водночас вартість цього майна фактично обмежувалася існуючою в соціалістичній економіці жорсткою системою оп-лати праці і споживання. Безперечно, що і в умовах переходу до ринкової економіки мають діяти певні регулятори джерел достатку громадян з метою недопущення різкої диференціації населення, а відтак і поділу його лише на багатих і бідних. Та-кими регуляторами в сучасних умовах можуть бути, зокрема, норми фінансово-податкового законодавства.

Відповідно до Закону України "Про власність" суб'єктами права приватної власності в Україні є громадяни України, громадяни інших республік (у первісній редакції), іноземні громадяни та особи без громадянства. Громадяни інших ра-дянських республік, іноземні громадяни та особи без грома-дянства користуються правами і несуть обов'язки щодо на-лежного їм на території України майна нарівні з громадянами України, якщо інше не передбачено законодавчими актами України (ст. 11).

Таким чином, нове законодавство про власність визнало суб'єктами права приватної власності лише фізичних осіб, що відповідає загальній концепції Закону України "Про влас-ність". Щодо юридичних осіб, то за чинним законодавством вони є суб'єктами права колективної власності. Водночас за своїм економічним змістом власність недержавних юридич-них осіб також може розглядатися як приватна, наприклад, коли вони основані на власності фізичної особи або кількох фізичних осіб. Тому в перспективі законодавець може розши-рити коло суб'єктів права приватної власності.

Важливе значення має встановлення в законодавстві про власність принципу рівності всіх суб'єктів права приватної власності. Це, однак, не виключає встановлення можливих обмежень у придбанні іноземними громадянами або особами без громадянства деяких видів майна або його використання (наприклад, стосовно земельних ділянок).

Наступною ознакою, яка характеризує сутність права власності у будь-якому суспільстві, є ступінь свободи власни-ка у здійсненні правомочностей щодо належного йому майна. В соціалістичному суспільстві, як уже зазначалося, власник здійснює правомочності володіння, користування і розпоря-дження майном у межах, встановлених законом. При цьому особиста власність підпорядковується соціалістичній влас-ності з наданням відповідних переваг останній, встановлен-ням численних обмежень для першої. Звичайно, подібне на-дання "свободи" власникові неприйнятне для суспільства з ринковою економікою і приватною власністю. Тому в Законі України "Про власність" було закладено принципово нові, визначальні підходи, відповідно до яких власник на свій роз-суд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном і має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону, використовувати його для господар-ської та іншої, не забороненої законом діяльності. Такі права мають усі власники, у тому числі й громадяни, що додатково підтверджено в ст. 19 Закону України "Про власність", у якій прямо обумовлено право громадян використовувати належне їм майно для ведення господарської та іншої, не забороненої законом діяльності. Нове законодавство про власність вста-новило юридичну рівність приватної власності громадян з ін-шими існуючими в Україні формами власності. Наведене свідчить, що воно надає власникові максимально можливий і економічно доцільний обсяг свободи щодо належного йому майна на відміну від соціалістичного устрою, в якому панував принцип обмежень і заборон.

У кожній державі економічні відносини власності взагалі і власності громадян, зокрема, набувають відповідного право-вого регулювання, яке здійснюється переважно нормами ци-вільного права. У такому разі слід говорити про право власнос-ті громадян. При цьому в цивільно-правовій науці прийнято: спадкоємці набувають лише прав на майно підприємства і не мають права визначати подальший статус підприємства як юридичної особи. Однак такий висновок був би позбавлений правової логічності та економічної доцільності. Так чи інак-ше законодавець встановлює спеціальний правовий режим майна підприємства, який стосується порядку набуття, облі-ку, використання та відчуження цього майна. Правовий ре-жим майна підприємства, безперечно, перебуває під впливом статутних положень, визначених власником-засновником.

Відповідно до ст. 49 Закону України "Про власність" во-лодіння майном вважається правомірним, якщо інше не буде встановлено судом, арбітражним чи третейським судом. Вод-ночас це означає, що власник не зобов'язаний мати письмо-вий доказ належності йому того чи іншого майна, за деякими винятками. Право власності на окремі об'єкти обов'язково має підтверджуватися спеціальним документом, зокрема свідоцтвом про право власності на жилий будинок, свідоцт-вом на спадщину, державним актом на право приватної влас-ності на землю, нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу.

Відповідно до ст. 13 Закону України "Про власність" Верхов-на Рада України постановою "Про право власності на окремі ви-ди майна" від 17 червня 1992 р. затвердила перелік видів майна, що не може перебувати у власності громадян (зброя, боєприпаси, бойова і спеціальна військова техніка, вибухові та бойові отруйні речовини, наркотичні, психотропні, сильнодіючі отруйні лікар-ські засоби та ін.), та встановила спеціальний порядок набуття права власності громадянами на окремі види майна: мисливську зброю, об'єкти - пам'ятки історії та культури, радіоактивні ре-човини.

Окрема стаття Закону України "Про власність" присвячена праву приватної власності громадян на землю. Згідно зі ст. 14