По смерті Ярослава почався хаос. Його син Володимир (1187 —1198), останній із династії Ростиславичів, за словами літописця, «думи не любив із мужами своїми». Незабаром бояри повстали проти нього, змусивши його рятуватися в Угорщині. Угорський король Андрій обіцяв повернути Володимира на престол, але, прийшовши у Галичину, проголосив цю землю своєю. Коли проти чужинців почали вибухати народні повстання, Володимир помирився з боярами й вигнав мадярів. До чого ж привели всі ці роки сутичок і спустошення? Хоч Володимир урешті знову сів на престол, він став залежати від бояр більше, ніж будь-коли. Цей прикрий епізод став типовим, що часто повторювався протягом наступних 50 років: сильний князь об'єднує землі; бояри, побоюючись втрати своїх привілеїв, звертаються до його слаб-ших наступників, тим часом даючи чужоземним країнам привід для втручання; по-тім настає хаос, що триває, доки на арені не з'являється інший сильний князь і не опановує ситуацією.

Галицько-волинські Романовичі.

Хоч піднесення Галичини переконливо свід-чило про зростаюче значення окраїн, її союз із Волинню обіцяв принести ще ваго-міші, навіть епохальні наслідки для всієї Східної Європи. Людиною, що здійснила таке об'єднання, був волинський князь Роман Мстиславич (1173 —1205). Із самої юності він поринув у політичну боротьбу. В 1168 р., коли його батько, волинський князь Мстислав, змагався із суздальським князем Андрієм Боголюбським за київ-ський стіл на півдні, Роман був запрошений князювати у Новгороді, щоб захистити місто від агресивних зазіхань Суздалі на півночі. У 1173 р., після смерті батька, Роман сів на волинський стіл, відновивши розпорошені й занедбані маєтки свого роду. В 1188 р. галицькі бояри запросили його князювати, але зробити це йому пере-шкодили суперники й вороже настроєні боярські угруповання. Лише у 1199 р. він зміг повернутися в Галичину та об'єднати її з Волинню, створивши на політичній карті Східної Європи нову величну державу на чолі з енергійним, діяльним і тала-новитим князем.

У внутрішній політиці Роман зосередив увагу на зміцненні княжої влади, тобто ослабленні бояр, багато з яких він відправив у заслання чи стратив. Його улюбленим прислів'ям було «Не вбивши бджіл, не поласуєш медом». Як і в інших країнах Європи, союзниками князя в боротьбі з олігархією виступали міщани та дрібні бояри. Проте найбільшу славу Романові принесли його успіхи в зовнішній політиці. В 1203 р., об'єднавши Волинь із Галичиною, він завдає поразки своїм суперникам із Суздаля й оволодіває Києвом. Відтак під владу одного князя потрапили всі, за винятком Чер-нігівського, українські князівства: Київське, Переяславське, Галицьке та Волинське. Здавалося, от-от має відбутися об'єднання всіх колишніх київських земель, що скла-дають територію сучасної України. Враховуючи те, наскільки князь Роман наблизив-ся до здійснення цієї мети, сучасні українські історики відводять йому у своїх до-слідженнях особливе місце.

Щоб захистити українські князівства, Роман провів ряд нечувано успішних походів на половців, разом із тим він заглибився далеко на північ у польські та ли-товські землі. Прагнення розширити межі своїх і без того величезних володінь стало причиною його смерті. В 1205 р., йдучи польськими землями, Роман потрапив у засідку й загинув. Територіальне об'єднання, яке він створив, протрималося всього шість років — занадто короткий час, щоб із нього могло викристалізуватися якесь стійке політичне ціле. І все ж сучасники Романа на визнання його видатних досяг-нень називали його «Великим» і «повелителем усієї Русі».

Незабаром після смерті князя Романа знову розгорілися чвари між князями, боярські інтриги, посилилося чужоземне втручання — ці три вічних нещастя, які врешті-решт розвалили державу, що він так невтомно її будував. Його синам Данилу було всього чотири, а Василькові — два роки, й галицькі бояри прогнали їх разом із їхньою вольовою матір'ю, княгинею Анною. Натомість вони покликали трьох Ігоревичів, синів героя «Сло%а о полку Ігоревім». Для багатьох бояр це стало фатальною помилкою. Не бажаючи ділитися владою з олігархією, Ігоревичі знищили близько 500 бояр, поки й їх нарешті не вигнали (пізніше галицька знать помстилася їм, схо-пивши й повісивши всіх трьох Ігоревичів). Потім бояри вчинили нечуване — у 1213р. вони обрали зі свого середовища князем Владислава Кормильчича. Скористав-шись обуренням цими зухвалими діями, польські та угорські феодали, начебто захищаючи права Данила та Василька, захопили Галичину й розділили її між собою. За таких обставин молоді Данило та Василько почали «збирати докупи» землі, якими колись володів їхній батько. Насамперед Данило утвердився на Волині (1221), де його династія й далі користувалася прихильністю як у знаті, так і у простого люду. Лише у 1238 р. він зміг повернути собі Галич і частину Галичини. Наступного року Данило здобув Київ і послав свого тисяцького Дмитра захищати місто від монголо-татар. Тільки у 1245 р., після рішучої перемоги у битві під Ярославом, він остаточно підкорив собі всю Галичину. Таким чином 40 років знадобилося князеві Данилу, щоб повернути володіння батька.

Узявши собі Галичину, Данило віддав Василькові Волинь. Попри такий поділ обидва князівства продовжували існувати як одне ціле під зверхністю старшого й діяльнішого князя Данила. У внутрішній політиці Данило, як і його батько, для противаги боярам прагнув забезпечити собі підтримку серед селян та міщан-ства. Він укріпив багато існуючих міст, а також заснував нові, в