Князь Володимир Волинський виявився протилежністю свого галицького кузе-на, й у взаєминах між ними нерідко виникала напруженість. Не бажаючи брати участь у війнах і дипломатичній діяльності, він зосередився на таких мирних справах, як будівництво міст, замків та церков. За Галицько-Волинським літописом, він був «великим книжником і філософом» і проводив найбільше часу за читанням і переписуванням книжок та рукописів. Смерть Володимира у 1289 р. засмутила не лише його підданих, а й сучасних істориків, бо, очевидно, з нею був пов'язаний раптовий кінець Галицько-Волинського літопису того ж таки року. Внаслідок цього лишилася велика прогалина в історії західних князівств, що охоплює проміжок від 1289 до 1340 р. Все, що нині відомо про події в Галичині й на Волині в останній період їхньо-го незалежного існування, зводиться до кількох випадкових історичних фрагментів.

Після смерті Лева в Галичині й на Волині князював його син Юрій. Напевне, він був добрим правителем, оскільки деякі літописи зазначають, що під час його мирного правління ці землі «цвіли в багатстві й славі». Солідність становища князя Лева давала йому підставу користуватися титулом «король Русі». Ще переконливіше свідчить про його авторитет подія, що сталася у 1303 р. Невдоволений рішенням митрополита київського перенести свою резиденцію до Володимира на північному сході, Юрій отримує згоду Константинополя на заснування в Галичині окремої митрополії.

Двома останніми представниками династії Романовичів були сини Юрія Андрій і Лев, котрі разом правили в Галицько-Волинському князівстві. Занепокоєні зростан-ням могутності Литви, вони вступили в союз із лицарями Тевтонського ордену. Від-носно монголо-татар князі проводили незалежну, навіть ворожу політику; існують також підстави вважати, що вони загинули в боротьбі з монголо-татарами.

Коли в 1323 р. помер останній князь місцевої династії, знать обох князівств обра-ла на стіл польського кузена Романовичів — Болеслава Мазовецького. Змінивши ім'я на Юрій і прийнявши православ'я, новий правитель узявся за продовження полі-тики попередників. Попри своє польське походження він відвойовував землі, рані-ше захоплені поляками, а також відновив союз із тевтонцями проти литовців. У внут-рішній політиці Юрій-Болеслав продовжував підтримувати міста й намагався роз-ширити свою владу. Такий курс, імовірно, призвів до сутички з боярами, які й отру-їли його у 1340 р. нібито за намагання ввести католицизм і потурання чужоземцям. Так власна знать позбавила Галичину й Волинь останнього князя. З тих пір західні українці потрапили під владу чужоземних правителів.

Значення Галицько-Волинської держави.

Розвиток Галицько-Волинської держави був зв'язаний з її географічним становищем: Україна, положена на шляху, що найкоротшою лінією з'єднував Балтицьке море з Чорним, після занепаду Києва перейняла на себе головні торгові і політичні користі. Значення її збільшував також східно-західний шлях, що ще не цілком утратив свою комунікаційну роль. Галицько-волинські князі зуміли цю територію укріпити забезпечити, і хоч за молодості Данила прийшла небезпечна угорсько-польська інвазія, все-таки пізніше держава прийшла до рівноваги і утвердила свої західні та південні кордони. Господарство західних земель, під впливом розвитку торгівлі, піднеслося на вищий рівень, продукувало збіжжя на експорт, переймало також західну техніку (млини). Населення було тут густіше, як на сході, а ще збільшилося, коли почали напливати емігранти з Наддніпрянщини, що втікали з-під татарської влади.

Галицько-Волинська держава щасливо перейшла період поділів і під сильною князівською владою зберегла територіальну єдність. Заслугою Данила було те, що він зумів подолати боярську олігар-хію, так що його наступники, розпоряджаючись всіма силами краї-ни, могли ставити собі ширші державні цілі. В організації дер-жави, особливо в адміністрації і війську, використано західні зразки, щоб захистити державу від небезпек, які йшли з монгольського сходу. У закордонній політиці галицько-волинські князі спиралися головно на союз із Німецьким орденом та Литвою і таким способом могли протиставитися Польщі і Угорщині.

Галицько-Волинська держава об'єднувала тільки етнографічні українські землі, і завдяки тому тут сильніше зазначилися прикме-ти української культури, що стали основою національної окремішності. Близьке сусідство з Заходом принесло українському народові нові культурні впливи і надбання. Після занепаду Києва Галицько-Волинська держава продовжила на ціле сторіччя існування держав-ної організації і стала головним політичним центром для всієї України.

Використана література:

Крип”якевич І.П. Історія України - Львів: Світ, 1990.

Кузьминець О., Калиновський В. Історія держави і права України. – К.Україна, 2000.

Субтельний О. Україна: історія – 2-ге вид. – К.: Либідь, 1992.