Основні етапи розвитку української державності

I. ПЕРШІ ДЕРЖАВНІ УТВОРЕННЯ НА ТЕРИТОРІЇ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ

Особливість вивчення історії держави і права України пояснюється тим, що територія нашої Батьківщини в сиву давнину була одним із центрів не тільки східнослов'ян-ської, а й усієї європейської культури.

Ще до утворення Давньоруської держави — Русі-України на її території існували рабовласницькі держави та міста-по-ліси у Північному Причорномор'ї.

Формування української державності відбувалося протя-гом тривалого історичного періоду в процесі розкладу первісно-общинного ладу східних слов'ян, особливо у VI — IX ст., в умо-вах зародження феодальних відносин і переходу від первісно-общинного до класового суспільства, за яких відбувалися май-нова диференціація, поділ населення на групи (класи), а та-кож виділення станової ієрархії на чолі з феодальною верхів-кою.

В цей час на теренах України налічувалося понад сто східнослов'янських племен, які утворювали 14 великих об'єд-нань племен: поляни, деревляни, уличі, тиверці, дуліби, бужа, волиняни, хорвати, сіверяни, в'ятичі, радимичі, дреговичі, кривичі, ільменські слов'яни.

Найінтенсивніше розвивалося утворене в VII-—VIІ і ст. пле-мінне об'єднання полян у середньому Подніпров'ї з центром у Києві. У VII — IX ст. на цих землях виникла перша держава східних слов'ян з назвою Руська земля, її територія в IX сг. обіймала землі Київського, Чернігівського і Переяславського князівств.

З кінця IX ст. Руська земля стала політичним і територі-альним центром утворення обширної єдиної держави східних слов'ян, яка зберегла за собою назву Русь. Першим із схід-нослов'янських князів, який об'єднав під своєю владою Київ і Новгород, був Олег (879—912).

Важливу роль відіграв князь Володимир, який 988 р. запро-вадив християнство як державну релігію.

За князювання Ярослава Мудрого (1019—1054) відбува-лося дальше зміцнення Київської держави, з'явилася найдавні-ша частина збірника законів українського права, остаточ-но утвердилося християнство, близько 939 р. було засновано київську митрополію, що підлягала константинопольському патріархові.

Утворення Київської Русі мало велике історичне зна-чення. Державна єдність створювала сприятливі умови для розвитку політичного ладу, економіки та культури. Як могутня військова держава Київська Русь стала заслоном для Центральної Європи й Візантії від нападу східних кочівни-ків. Зміцнювалося її міжнародне становище.

Після смерті Ярослава почався період розпаду єдиної великої і могутньої Київської держави, феодальної роздроб-леності і князівських міжусобиць.

Водночас зростало значення західних земель. В другій по-ловині XI ст. почалося формування Галицького князівства. У 1067 р. Галичину було поділено на три князівства: Звени-городське, Перемиське і Теребовлянське. У 1141 р. Володимирко об'єднав Перемиське і Звенигородське князівства і переніс столицю князівства до Галича. Розквіт Галицького князівства припадає на час правління його сина Ярослава (Осмомисла) (1152—1187). 1199 р. волинський князь Роман, який спочатку князював у Новгороді, об'єднав Галичину з Волинню і створив Галицько-Волинську державу. Столицею її був Галич, пізніше Холм, а з 1272 р.— Львів.

На чолі держави стояв спадковий князь, що мав широкі ад-міністративні, військові, судові і законодавчі повноваження. Він призначав посадових осіб у містах і волостях, наділяючи їх земельними володіннями за службу, був головнокоманду-вачем збройних сил, видавав грамоти.

Найбільші землевласники, єпископи та вищі державні слу-жбовці входили до ради бояр. Хоч формально цей орган не був вищим органом влади, фактично він управляв державою.

Інколи, за надзвичайних обставин, галицько-волинські кня-зі скликали віче. Однак віче постійною установою не було і не мало такого значення, як в інших землях Русі, наприклад, у Новгороді. В ньому могло брати участь все насе-лення.

На князівському дворі були особливі урядовці, які викону-вали різні господарські та адміністративні доручення (печатник, стольник та ін.). Провідне місце серед них посідав двір-ський, або дворецький, що заступав князя в управлінні, війську, суді.

Після монголо-татарської навали порівняно швидко відро-дитись змогло лише Галицько-Волинське князівство. Підне-сення політичної активності князівства пов'язане з правлінням на початку XIV ст. Юрія Львовича. Однак у другій половині XIV ст. знекровлене монголо-татарським лихоліттям Галиць-ко-Волинське князівство було захоплене сусідами — Польсь-ким королівством і Великим князівством Литовським.

У 1349 р. польський король Казимир III Великий пішов походом на Галичину і здобув Львів. Так припинила своє існування Галицько-Волинська держава, яка після занепаду Києва продовжила на ціле століття існування державної організації на українських землях. Відтоді Україна на тривалий час втратила свою самостійність.

II. ЛИТОВСЬКО-РУСЬКА ДЕРЖАВА

У 40-х роках XIV ст. остаточно ослабла і розпалась Україн-ська держава, українські землі підпали під владу литовських князів, польського та угорського королів. Для України настала польсько-литовська доба.

Скориставшись з феодальної роздробленості Русі, ослабле-ної монголо-татарським ігом, князь Мендовг приєднав до великого Литовського князівства Чорну Русь (Новгородок, Слонім), частину Турово-Пінської та Полоцької земель. У XIII — XIV ст. литовське князівство розширилося за рахунок загарбання українських і білоруських земель. Але це не внес-ло істотних змін в їх політико-адміністративний устрій.

Спочатку захоплені землі перебували на становищі авто-номних удільних князівств, на чолі яких стояли місцеві руські князі або члени литовського великокнязівського роду. Кожне велике удільне князівство складалося з дрібних уділів, на чолі яких були місцеві князівські династії.

В усіх українських князівствах продовжувала існувати успадкована від Давньоруської держави волосна система адміністративно-територіального поділу. В останній чверті XIV ст. у південних волостях Київського і Подільського кня-зівств виникли нові адміністративно-територіальні одиниці — повіти.

Вища культура русинів мала непереломний вплив на ли-товців. Вони переймали від русинів військову організацію й спо-соби оборони. Княже господарство й адміністрація, податко-ва організація, суд — все це запозичалось у Русі. Руська мова стає мовою великокняжого двора й державної канцелярії. Сто-лиця Вільно в XIV ст. була властиво столицею не Литовської, а Литовсько-Руської