Монтеск’є, виходили з договірної теорії, твердили, що політичний лад твориться не потойбічними силами, а людьми і в інтересах людей. Люди зрозуміли, що поза державою вони не зможуть нормально існувати і розвиватися, і тому віддали перевагу державі. Будучи представником правого крила просвітителів, Монтеск’є не вірив у сили і здібності народних мас, він залишав за трудящими порівняно обмежені функції в суспільно-політичному житті. Однак він вважав, що державна влада існує для народу і відповідає характеру народу.
Монтеск’є досліджує три основних форми державної влади: республіку, монархію і деспотію.
Республіка - це правління, у якому верховна влада повністю чи частково знаходиться в руках народу.
Монархія - влада однієї людини, здійснювана за допомогою законів.
Деспотія - державний лад, що цілком підкоряється сваволі однієї особи, яка ігнорує будь-які закони.
Аналізуючи республіканський порядок, Монтеск’є виступає на захист загального виборчого права. Він доводить, що народ може вибирати гідних керівників і контролювати їх. Разом з тим він проти того, щоб вихідці з народу обиралися на керівні посади. Він бачить головний порок республіки в тому, що нею керують народні маси, які діють “за примхою серця, а не по велінню розуму”. Він надавав перевагу розумному монарху, який спирається на закони.
Незважаючи на своє співчуття просвітницькій монархії, Монтеск’є знаходить в історії докази переваги республіканського ладу. Він був противником революційного повалення монархії, висловлювався за компроміс з королівською владою.
Монтеск’є про переваги республіканського режиму: громадянська рівність сприяє добробуту населення, у той час як деспотизм приводить до бідності й убогості переважних мас людей. В республіці багатство країни приводить до збільшення росту народонаселення. Усі республіки є доказом цього, а більше всіх Швейцарія і Голландія, дві найгірші країни Європи, якщо мати на увазі природні умови їхньої території, а проте самі заселені в Європі.
Ніщо так не приваблює іноземців, як воля і багатство, що завжди супроводжує її .
Інша справа з країнами, в яких панує влада сваволі: правитель, придворні і деяка кількість окремих осіб володіють всіма багатствами, в той час як всі інші стогнуть від крайньої бідності.
В жодній з деспотичних держав не існує ніяких законів. Однак і при наявності законів останні будуть реально зведені до нуля, тому що немає установ для їх охорони. Феодально-кріпосницькому режиму Монтеск’є протиставляє конституційно-монархічний або республіканський. Слідом за Локком він розвиває ідею поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову, які діють ізольовано одна від одної.
Монтеск’є мріяв про класовий компроміс буржуазії і феодально-аристократичної влади. Відстоюючи монархічний принцип, Монтеск’є виходив з інтересів буржуазної верхівки. Він пише, що не можна мислити собі монархічне правління без наявності привілейованої меншості, без багатих купців, підприємців і родовитого дворянства. Однак він виступає за буржуазно-демократичні свободи і вимагає, щоб монархічна влада з належною повагою відносилася до народу. Монархічний лад повинен гарантувати кожному мінімум політичних свобод. Правитель не має права ображати підлеглих і порушувати закони. Монтеск’є орієнтувався на революцію зверху, на прогресивне законодавство.
Відштовхуючись від проблеми політичної свободи вирішує питання про устрій влади. Політична свобода існує лише в країнах, як правило, помірних, у яких не зловживають владою. Тим часом, віковий досвід підтверджує, що всяка людина, що має владу, схильна до зловживання нею.
«Щоб не було можливості зловживати владою, необхідний такий порядок речей, при якому різноманітні влади могли б взаємно стримувати один одного. Можливий такий державний устрій, при якому нікого не будуть спонукати робити те, до чого його не забов'язує закон, і не робити того, що закон йому дозволяє".
Ідея, що формулюється Монтеск'є, цікава в багатьох відношеннях. Насамперед визначенням взаємозв'язку, встановлюваного між правомірним правлінням і поділом влади. Цей поділ вступає як їхнє взаємне стримування. Така взаємне стримування-гарантія від зловживання. Перешкода зловживанню владою є гарантія забезпечення свободи. Нарешті, сама свобода має місце тоді, коли нікого не можна примушувати робити те, до чого його не ставить за обов'язок закон. Або ж, коли, навпроти, людині не дозволяють учинити те, що йому заборонено законом. Таким чином, поділ влади не самоціль а, засіб здійснення правомірного, легітимного правління, а отже, забезпечення свободи.
Які ж ті влади, що повинні бути взаємно збалансовані?
«У кожній державі", пише Ш. Монтеск'є, "є три роди влади: влада законодавча, влада виконавча, що відає питаннями міжнародного права, і влада виконавча, що відає питаннями права цивільного». Приведене формулювання дещо відрізняється від того, що має ходіння в наші дні. Втім, і сам творець доктрини поділу влади дає необхідні пояснення, що не лишають місця, для кривотолків. Перша влада, пояснює він, покликана створювати закони. Друга відає зовнішніми зносинами і забезпечує безпеку. В силу третьої влади караються злочинці і вирішуються сутички між приватними особами. Цю владу можна інакше іменувати - судовою. На перший погляд, може показатися дещо дивним, що поряд із законодавчою фігурують дві виконавчі влади. Але пояснюється це досить просто. Друга і третя влади (по перерахуванню, але не по значимості), у відмінності від першої, самі закони не приймають, а забезпечують їхнє здійснення. В одному випадку за допомогою урядової діяльності, у другому- за допомогою судової діяльності.
У цьому розумінні можна говорити про те, що і та й інша забезпечують виконання закону. Але змішувати їх не припустимо. Вказівки на те, що з'єднання різноманітної влади в руках однієї особи або органа неминуче веде до удушення політичної свободи, складає серцевину самої доктрини поділу влади. Якщо, проте, з'єднання двох перших влад
