Під рецидивом, на думку А.С. Шляпочникова, слід розуміти повторне здійснення злочину особою, що відбуває або відбула покарання за попередній злочин. Як вважали А.М.Яковлев і В.Н.Кудрявцев і інші учені, в основу визначення поняття рецидиву повинна братися ознака судимості виненного за раніше вчинений ним злочин, а відбуття покарання за попереднім вироком не обов’язкове . [12,c.45]

Ряд вчених криміналістів розглядали рецидив як вид множинності злочинів в кримінальному праві і розуміли під ним вчинення нового злочину особою після того, як вона вже була засуджена за попередній злочин, або здійснення нового злочину за наявності судимості за раніше скоєний злочин.

Аналіз законодавства і виказаних точок зору про поняття рецидиву злочинів дає підставу для формулювання обов'язкових ознак рецидиву в кримінальному праві.

Слово "рецидив" латинського походження й у перекладі означає "що відновлюється", "повторюється". Рецидивом називають вчинення нового умисного злочину особою, яка мала судимість за умисний злочин [1,ст. 34]. Оскільки рецидив - це повторність злочинів, пов’язана з засудженням за попередній злочин, йому, насамперед, властиві ознаки, характерні для повторності. Це такі ознаки:

1) рецидив має місце там, де особою вчинено два або більше самостійних і тільки умисних злочини;

2) при рецидиві кожен з вчинених злочинів утворює собою одиничний злочин (різні його види);

3) злочини, що створюють рецидив, обов’язково віддалені один від одного певним проміжком часу, іноді дуже тривалим (так званий рецидив, віддалений у часі).
Проте, рецидив має і свою, тільки йому властиву ознаку, що відрізняє його від фактичної повторності. Такою ознакою є судимість;

4) факт судимості створюється обвинувальним вироком суду, що вступив в законну силу із призначенням винному певного покарання. Протягом строку покарання, а в ряді випадків і протягом певного проміжку часу після відбуття покарання, існує судимість як певний правовий стан. Вчинення особою нового умисного злочину протягом строку судимості, тобто протягом строку покарання або протягом певного строку після його відбуття і створює рецидив злочинів. Вчинення нового злочину протягом строку судимості має у теорії назву легального рецидиву. У КК закріплене саме поняття легального рецидиву, тобто такого рецидиву, що відповідно до прямих вказівок закону утворюється наявністю судимості за раніше вчинений умисний злочин. Якщо ж судимість за раніше вчинений злочин погашена або знята у встановленому законом порядку (ст. 89 і ст. 91 КК), рецидив злочинів виключається.

Законодавець рецидив як кваліфікуючу ознаку окремих злочинів описує: 1) вказівкою на попередню судимість (наприклад, ч. 3 ст. 296);
2) вказівкою на повторність злочину (наприклад, ч. 2 ст. 185). Вже говорилося, що скрізь, де закон говорить про повторність, має місце і рецидив злочинів.
Іноді в літературі вживають поняття фактичного або кримінологічного рецидиву, під яким розуміють фактичну повторність, тобто повторність, не пов’язану із засудженням за раніше вчинений злочин. Вважається, що поняття фактичного рецидиву зайве, тому що воно ототожнює рецидив з повторністю, тоді як рецидив більш небезпечний вид множинності, ніж фактична повторність. Саме легальний рецидив вирізняється з усіх видів множинності своєю більшою суспільною небезпечністю.

У літературі існують різні класифікації рецидиву. Так, виділяють рецидив менш тяжких і тяжких злочинів, рецидив умисних і необережних злочинів, рецидив однорідних і різнорідних злочинів тощо. Найбільш прийнятною є класифікація рецидиву за характером злочинів, кількістю судимостей, ступенем суспільної небезпечності. Саме з урахуванням цих ознак далі розглянемо види рецидиву.

Залежно від характеру злочинів, що входять у рецидив, він поділяється на такі два види: 1) загальний рецидив; 2) спеціальний рецидив.

Загальний рецидив - це такий рецидив, у який входять різнорідні злочини, тобто не тотожні за родовим або безпосереднім об’єктом і ті, що мають різні форми вини. Це, наприклад, випадок, коли особа має судимість за заподіяння умисного тілесного ушкодження і протягом строку судимості вчиняє шахрайство, або коли особа, маючи судимість за крадіжку, вчиняє хуліганство тощо. Загальний рецидив не впливає на кваліфікацію злочину, але розглядається за п. 1 ст. 67 як обставина, яка обтяжує покарання.

Спеціальним називається рецидив, у який входять тотожні або однорідні злочини, тобто однакові за складом або такі, що мають тотожні або подібні безпосередні об’єкти і вчинені при одній і тій же формі вини. Наприклад, особа, раніше засуджена за хуліганство, знову вчиняє хуліганство або, маючи судимість за шахрайство, вчиняє крадіжку або вимагання.

Спеціальний рецидив є більш небезпечним, ніж рецидив загальний, у ньому найбільшою мірою виявляється антисоціальна спрямованість особи на вчинення нових злочинів. Саме спеціальний рецидив передбачений в окремих статтях Особливої частини як кваліфікуюча ознака злочинів.

При характеристиці суспільної небезпеки рецидивіста, що неодноразово притягується до кримінальної відповідальності, представляє інтерес його емоційна реакція на загрозу покарання. Для рецидивістів вказаної категорії характерною є байдужість до загрози кримінально-правових репресій, що ростуть з кожним новим злочином. Злочинець все з меншими, а нерідко без будь-яких коливань, йде на вчинення чергового злочину, бо обставини, які його стримують поступово згасають. Притупляються антикриміногенні мотиви не тільки з етичного боку, але і з боку страху перед законом. Антигромадські, у тому числі злочинні, навики і звички стають своєрідним життєвим кредо рецидивіста. Багаторазовий рецидив виробляє у суб'єкта певний досвід злочинної діяльності, що використовується ним як в цілях реалізації своїх злочинних задумів, так і для того, щоб уникнути покарання.

Очевидно, цими властивостями особи рецидивістів слід пояснити характерну для складного рецидиву тенденцію збільшення суспільної небезпеки злочинів у міру зростання числа судимостей суб'єкта.

Висловлене дозволяє укласти, що цілеспрямована