Згідно з ч. 1 ст. З КК законодавство України про кримінальну від-повідальність становить Кримінальний кодекс України, який ґрунту-ється на Конституції України та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права. Із ст. 8 Конституції випливає, що закони, в тому числі кримінальні, повинні відповідати Конституції України.

Законодавство України про кримінальну відповідальність також повинно засновуватися на загальновизнаних принципах і нормах між-народного права (ч. 1 ст. З КК). Такі принципи і норми містяться, зо-крема, у Загальній декларації прав людини 1948 р., Міжнародному пакті про цивільні і політичні права 1966 р., Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права 1966 р. За ч. 5 ст. З КК закони України про кримінальну відповідальність повинні відповідати поло-женням, що містяться в чинних міжнародних договорах, згоду на обо-в'язковість яких надано Верховною Радою України.

КК України і окремі закони про кримінальну відповідальність прийма-ються Верховною Радою України, що випливає із ст. 85 Конституції України. Відповідно до Закону України від 3 липня 1991 р. «Про всеукраїнські і місцеві референдуми» прийняття законів можливо також шляхом всенародного голосування (референдумом). Незалеж-но від процедури прийняття закон про кримінальну відповідальність завжди письмовий документ, який опублікований в установлено-му законодавством України порядку і має вищу юридичну силу.

Викладене дозволяє зробити висновок про те, що закон про кримінальну відповідальність — це письмовий правовий акт, що має вищу юридичну силу, приймається Верховною Радою України або все-українським референдумом і містить кримінально-правові норми, які встановлюють підстави і принципи кримінальної відповідальності, визначають, які суспільна небезпечні діяння є злочинами і які покаран-ня належить застосовувати до осіб, винних у їх вчиненні, формулю-ють інші кримінально-правові наслідки вчинення злочину. Закон про кримінальну відповідальність має відповідати Конституції України загальновизнаним принципам та нормам міжнародного права.

2. Взаємозв’язок закону і політики.

Проблеми взаємозв'язку і відношення політики і права, в тому числі і державної кримінальної політики та кримінального закону, являлись предметом багатьох теоретичних досліджень. Це створило достатньо стійкий фундамент для вирішення зазначених проблем.

Системний аналіз політичних, правових і наукових ідей, поглядів доктрин, концепцій і т.д. в генезисі дозволяє відокремити і зафіксувати по крайній мірі три стержневі положення: 1) кримінальна, як і інша, політика і право нерозривно взаємозв'язані; 2) кримінальна, як і інша, державна політика виражається у законах; 3) центральне місце в вираженні державної кримінальної політики займає кримінальний закон.

Факт вираження державної політики в законі констатується в таких безумовно обґрунтованих висновках, як, наприклад: "закон є мірою політичною, тобто є політикою"; "воля, якщо вона державна, має бути вираженою у вигляді закону, прийнятого владою"; "право - це образний офіціоз відображеного в ньому змісту політики, підтриманий авторитетом державної, загальнонародної волі, перетворений в закон". При цьому, коли державна політика виражається у всій сукупності законів, а також в інших нормативно-правових актах вищих органів виконавчої влади, то кримінальна державна політика - лише частина названої сукупності.

Щодо кола законів та інших нормативних актів, в яких виражається кримінальна політика, в юридичній літературі висвітлені різноманітні точки зору. До них відносяться позиції, згідно яких: кримінальна політика виражається в кримінальному законодавстві та законі; "нормативною основою радянської кримінальної політики являються Конституція СРСР, конституції союзних республік і ті галузі радянського права, які обслуговують безпосередньо державну функцію охорони радянського суспільства, соціалістичної системи господарства, соціалістичної власності, прав та інтересів особи, а саме: кримінальне, кримінально-процесуальне, виправно-трудове і адміністративне законодавство... і ті правові норми, які регламентують діяльність добровільних об'єднань і колективів трудящих в цій галузі, наприклад. Положення про товариські суди, крім галузей права, регулюючих безумовно боротьбу з злочинністю, забезпечуючи, примусову дію на осіб, які скоїли злочин, в цілях їх виправлення і попередження нових злочинів".

Наведені судження представляють собою важливий орієнтир, що вказує на форми вираження кримінальної політики, а сукупність цих суджень характеризує генезис розвитку наукових поглядів на рішення даної проблеми.

Висновок

Таким чином, на перший план виходить завдання розробки правильної державної кримінально-правової політики в галузі боротьби із злочинністю. Вона повинна враховувати як можливості правоохоронних органів, так і потреби суспільства у збереженні і дотриманні стану законності і правопорядку. Звичайно, боротьба із злочинністю є завданням всіх суб'єктів суспільних відносин, але держава виступає в якості організовуючого і координаційного органу. Тому визначення правильних напрямків кримінально-правової політики неодмінно приведе до зниження злочинності в державі.

Використані джерела:

Беляев Н.А. Уголовно-правовая политика й пути ее реализации. -Л„1986.

Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 року /за ред. М.І.Мельника, М.І.Хаврошока, - Каннон, А.С.К., 2001

Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України. Під Загальною редакцією Потебенька М.О., Гончаренка В.Г. - К., -"ФОРУМ", 2001

Юридична енциклопедія: В 6т. / ред. кол.: Ю.С. Шечушенко (відп. ред.) та ін.-К.: Укр. Енцикл.,1998-Т.1:А-Г.