Відповідальність за втечу може мати місце лише після того, як особі було оголошено постанову (протокол, ухвалу, вирок тощо) про взяття її під варту. Один тільки факт наявності такого документа без його оголошення під розписку особі, щодо якої його винесено, не дає підстав для притягнення її до кримінальної відповідальності у разі вчинення нею втечі.

Втеча вважається закінченим злочином з моменту само-вільного залишення місця позбавлення волі, арешту або місця знаходження під конвоєм чи наглядом. Злочин вважається при-пиненим з моменту затримання втікача або його явки з повин-ною. Злочин є триваючим.

Спосіб вчинення втечі (налриклад, відкритий, із застосуван-ням насильства), засоби, які були при цьому застосовані (інстру-менти, зброя, транспорт тощо), мають значення для правильної кваліфікації злочину за відповідними частинами ст. 393.

Суб’єктивні ознаки злочину.

Суб'єктом злочину є особа, яка відбуває покарання у виді позбавлення волі або арешту чи перебуває в попередньому ув'яз-ненні, тобто знаходиться під вартою як підозрювана, обвину-вачена, підсудна чи засуджена до набрання вироком чинності.

Кримінальній відповідальності за втечу підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося 16 років.

Позбавлення волі — один із видів основних покарань, який полягає в примусовій ізоляції засудженого та поміщенні його на певний строк до кримінально-виконавчої установи. Це покарання може застосовуватися лише тоді, коли воно вказане в санкції статті (частини статті) КК, а також при заміні довічного позбавлення волі позбавленням волі на певний строк у порядку амністії чи помилування.

Покарання у виді арешту полягає в триманні засудженого в умовах ізоляції і встановлюється на строк від одного до шести місяців. Військовослужбовці відбувають арешт на гауптвахті.

Взяття під варту – це запобіжний захід, який полягає в ізоляції обвинуваченого чи підозрюваного від суспільства, ув’язненні (арешті), тобто позбавленні волі особи, яка вчинила злочин, до визнання її винною судом, і утриманні її під вартою на встановлених законом підставах і умовах. Взяття під варту як запобіжний захід застосовується у справах про злочини, за які законом передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк понад три роки.

За втечу з-під варти під час попереднього ув'язнення особа не може бути засуджена, поки судом не буде в установленому порядку доведена її винність у вчиненні того злочину, за який їй було обрано такий запобіжний захід.

Якщо особа була засуджена за ст. 393 за втечу, яку вона вчинила під час незаконного позбавлення волі, арешту або три-мання під вартою, вирок підлягає скасуванню, а справа закриттю на підставі п. 2 ст. 6 КПК України за відсутністю в діях суб'єкта складу злочину. п.15 Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про злочини, пов'язані з порушеннями режиму відбування покарання в місцях позбавлення волі" від 26 березня 1993 р.

Суб’єктивна сторона вказаного злочину характеризується прямим умислом, незалежно від мотивів залишення місця по-збавлення волі, арешту або попереднього ув'язнення, якими, поруч із бажанням уникнути подальшого перебування під вар-тою, можуть бути намір розправитись із свідками, займатися злочинною діяльністю, знищити докази у кримінальній справі тощо.

Відповідно до цього необережні дії особи, що призвели до тимчасової втрати контролю за нею (наприклад, засуджений заблукав під час дозволеного йому перебування без конвою), не становлять злочину.

Кваліфікуючі ознаки злочину.

5. Кваліфікуючими ознаками злочину є вчинення втечі: 1) повторно; 2) за попередньою змовою групою осіб; 3) способом, небезпечним для життя чи здоров’я інших осіб; 4) у поєднанні з заволодінням зброєю чи її використанням; 5) із застосуванням насильства чи погрозою його застосування; 6) шляхом підкопу; 7) з пошкодженням інженерно-технічних засобів охорони.

Повторністю злочинів визнається вчинення двох або більше злочинів, передбачених тією самою статтею або частиною статті Особливої частини цього Кодексу.

Специфіка повторності як особливого виду множинності злочинів полягає у тому, що її утворюють тотожні або, у разі особливої вказівки законодавця, однорідні чи схожі за своїми ознаками злочини. За загальним правилом повторністю визнаються лише ті злочини, які передбачені однією статтею, а для тих випадків, коли в одній статті КК вміщено кілька різних складів злочинів — однією частиною статті Особливої частини КК.

Повторність виникає незалежно від того, чи була винна особа засуджена раніше за вчинення одного чи кількох злочинів, які утворюють повторність; поняттям повторності охоплюється і рецидив злочинів.

Повторність виникає і у тих випадках, коли один, декілька або й усі злочини, які її утворюють, вчинено у співучасті або коли якісь із вчинених злочинів є незакінченими і кваліфікуються як замахи чи готування.

У разі, коли повторність передбачена КК як кваліфікуюча ознака відповідного злочину, то вчинення двох чи більше таких злочинів, передбачених однією статтею, кваліфікується за тією частиною статті, якою передбачено цю ознаку.

Вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб означає спільне вчинення цього злочину декількома (двома і більше) суб’єктами злочину, які заздалегідь домовились про спільне його вчинення. Домовитись про спільне вчинення злочину заздалегідь — означає дійти згоди щодо його вчинення до моменту виконання його об’єктивної сторони. Таким чином, ця домовленість можлива на стадії до готування злочину, а також у процесі замаху на злочин. Як випливає із ч. 2 ст. 28, домовленість повинна стосуватися спільності вчинення злочину (узгодження об’єкта злочину, його характеру, місця, часу, способу вчинення, змісту виконуваних функцій тощо). Така домовленість може відбутися у будь-якій формі — усній, письмовій, за допомогою конклюдентних дій тощо. ст.28 Науково-практичного коментаря Кримінального кодексу України від 5