Договорами є також багатосторонні правочини, тобто такі правочини, в яких беруть участь три і більше сторони. Прикладом та-кого правочину є договір про спільну діяльність (ст.130 ЦК). Слід звернути увагу на те, що в цьому договорі волевиявлення сторін має двояку природу. З одного боку, це взаємне волевиявлення що-до встановлення або видозміни правовідносин між учасниками, з іншого — спільне волевиявлення, спрямоване на досягнення спіль-ної мети.

Стороною як двостороннього, так і багатостороннього правочи-ну (договору) може бути кілька осіб.

2) Залежно від наявності або відсутності обов'язку сторін нада-вати зустрічне матеріальне відшкодування правочини поділяють на оплатні й безоплатні.

У безоплатних правочинах обов'язок здійснити матеріальні вит-рати має лише одна із сторін. Інша сторона не обтяжена будь-яки-ми обов'язками. Прикладом може бути договір дарування, в якому одна сторона безоплатно передає майно у власність іншій.

Оплатні правочини характерні наявністю зустрічного еквівален-тного надання матеріальних чи нематеріальних благ. Наприклад, в договорі купівлі-продажу одна сторона передає майно, але замість нього отримує його вартість у грошах.

3) Залежно від моменту, з якого правочини вважаються укладе-ними, вони поділяються на консенсуальні й реальні.

Консенсуальним є правочин, у якому для настання правових наслідків достатньо досягнення сторонами домовленості з усіх істот-них умов. З моменту досягнення згоди правочин вважається укладе-ним. У його сторін виникають відповідні права і обов’язки. Так, до-сягнення сторонами договору купівлі-продажу згоди щодо предмета й ціни породжує обов'язок продавця передати річ у власність покуп-ця і зустрічний обов’язок покупця сплатити певну грошову суму. [19, 301]

Для укладення реального правочину однієї домовленості сторін недостатньо. Необхідною є також передача речі. Поки вона не від-будеться, правочин не вважається укладеним. Прикладом реальної угоди є договір позики. Доки гроші не передані позичальнику, пра-ва і обов'язки у сторін не виникають. Отже, обіцянка дати гроші у позику не означає, що потенційний позичальник набуває права ви-магати виконання цієї обіцянки.

Потрібно звернути увагу на те, що оскільки в консенсуальних правочинах момент укладення і момент виконання не збігаються, а в реальних — збігаються, то консенсуальні договори завжди є вза-ємними, а реальні — односторонніми.

4) Залежно від значення підстави (цілі) правочину для його дій-сності, угоди поділяються на абстрактні й каузальні.

Правочини, в яких визначено підстави їх укладення, називають-ся каузальними. До них належить більша частина цивільно-право-вих договорів (купівля-продаж, доручення, зберігання тощо).

Абстрактними вважаються правочини, у яких не визначено під-стави їх здійснення. Найбільш яскравим прикладом абстрактного правочину є видача векселя. Вексель містить зобов'язання однієї особи сплатити певну грошову суму іншій особі, але при цьому не мають значення підстави, з яких було видано вексель: чи була по-зика, чи купівля-продаж, чи ще щось (ст.198 ЦК).

5) Залежно від наявності вказівки на строк встановлення прав і обов'язків, правочини бувають строковими і безстроковими.

У безстрокових правочинах не визначається ні момент вступу їх у дію, ні момент припинення. Така угода, як правило, негайно на-бирає чинності і припиняється на вимогу однієї із сторін (наприк-лад, договір майнового найму, укладений на невизначений термін).

Строковими є правочини, у яких визначено момент виникнен-ня у їх сторін прав і обов'язків, тривалість існування зобов’язання, момент припинення тощо.

Від строкових необхідно відрізняти умовні правочини, у яких виникнення, зміна або припинення цивільних прав і обов'язків пов'язується з настанням певної обставини. Для того, щоб право-чин був визнаним умовним, ця обставина мусить мати місце в май-бутньому, і до того ж невідомо, настане вона чи ні.

Отже, умовні правочини відрізняються від строкових тим, що строк настає завжди, а от умова може настати, а може і не настати (ст.212 ЦК).

Залежно від того, чи пов'язують сторони з нею виникнення, зміну, чи припинення правовідносин, умова може бути відкладальною або скасувальною.

Якщо настання умови спричиняє виникнення, зміну або інші видозміни цивільних прав і обов'язків, то це умова відкладальна. Наприклад, якщо здачу квартири в оренду пов'язують з вступом сина до вищого навчального закладу, то має місце відкладальна умова.

Якщо настання умови спричиняє припинення цивільних прав і обов'язків, то це умова скасувальна. Наприклад, якщо квартира здана в оренду до вступу сина до вищого навчального закладу, то має місце скасувальна умова.

Частинами 3, 4 ст. 212 ЦК передбачені засоби запобігання не-добросовісному сприянню настання умови або створенню переш-код для настання умови з боку учасників правочину. Так, якщо настанню обставини, що є умовою набрання чинності або припи-нення правочину недобросовісно перешкоджала сторона, якій це невигідно, обставина вважається такою, що настала. Навпаки, як-що сторона, якій це вигідно, недобросовісно сприяла настанню обставини, з якою сторони пов'язують виникнення, припинення або видозміни правовідносин, то припускається, що ця обставина не настала. Таким чином, і в одному, і в другому випадку умова ні-би захищається від стороннього впливу і їй повертаються власти-вості факту об'єктивної дійсності.

Крім зазначених, можна назвати й інші види правочинів: легітарні (такі, що мають основою приписи закону) і волюнтарні (не передбачені законом, але укладаються особами у результаті їх віль-ного волевиявлення); усні та письмові (ст.205 ЦК); умовні та безу-мовні (ст.212 ЦК); біржові (такі, що укладаються на біржах і сто-совно біржових товарів) і небіржові; фідуціарні (такі, що мають до-вірчий характер, внаслідок чого втрата довір’я сторін одна до одної може спричинити розірвання договору в односторонньому поряд-ку — доручення, комісія та інші) та звичайні тощо.

Форма правочину — це спосіб вираження волі осіб, які беруть у ньому участь.

Цивільне законодавство і практика укладення правочинів до-пускають різноманітні форми останніх — від найпростіших до уск-ладнених спеціальними